Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Петро поглянув у бік Андрія і заспокійливо промовив:

— Гаразд, збираймося на обідню… Пом’янемо братчиків наших, а за кого не знаємо, куди поділись, відспівувати не будемо. Дасть Бог, знайдуться.

Незабаром сотенці вже стояли з непокритими головами, а полковий панотець відправляв службу за убієнних і допомогу у визволенні православних з ворожих пут.

Після обідні сотенний заспішив до полковника і, з’явившись з добрим настроєм, почав визначати десятки на вивідини. Андрій дізнався, що Кричевський ще вчора розіслав вістових до Подобайла та до частини свого війська, яке він вислав до Речиці задля обману Радзивілла щодо напрямку свого головного удару. Хлопці трохи повеселішали, а так у кожного душа неначе в якомусь мішку зав’язаному сиділа. Десятка Підлужного з десяткою Крупені дістали повинність вивідати безпечний прохід війська до Дніпра. Петро Гусак напоумляв хлопців, щоб місцина була придатною для приставання плотів та козацьких чайок.

— Може бути, що тут пристануть до берега чайки Подобайла, тож гарненько все розгляньте! — ще раз напутив козацький загін Гусак, і козаки вирушили в бік річки.

Вести через болото взялися білоруські повстанці — Буткевич з Кононовичем. Вирізавши довгі палі, повели за собою загін, шукаючи перехід за лиш їм відомими ознаками. Загін йшов ланцюжком за знавцями переходу через болото, ставили по боках віття та зрубували на шляху деревця, що заважали їм йти. Комашня доймала козаків так, що у декого вже й очі припухли. Підлужний, а він був старшим у гурті, наказав зупинитися і зробити навкруг голови татарські чалми з будь-чого. Кононович, усміхаючись, порадив нарвати чистотілу, змішати з ромашкою болотяною та намастити цією сумішшю видимі частини тіла. Саник Лавріненко кинувся вбік шукати ромашку, та Маркіян Буткевич прикрикнув і палицею зупинив його:

— Куда лєзєш, сябро, сам рвать буду… А братушка Володя допоможеть!

Незадовго всі вже терли собі руки, обличчя і швидко стали схожими на якихось розфарбованих дідьків. Поглузували один з одного і рушили далі, наганяючи втрачений час. Вийшли на сухе місце, що піднімалося над болотом, тут росли не такі дерева, як над болотом.

— Отут би зробити табір, гарно, сухо, ще й гриби он звідусіль виглядають! — зраділо вигукнув Саник Лавріненко і дістав стусана по потилиці від ближнього до нього товариша.

Оглянули острівець і ознак присутності людей тут не знайшли.

— Йдемо далі, тримаймося на сонце — там річка! — наказав Підлужний, і всі вервечкою потягнулись далі.

За якийсь час Саник закричав, побачивши чайок, що граційно кружляли в небі:

— Хлопці! Чайки! Дніпро поряд, ще трішки…

За що знову дістав по спині стусана, й Андрій пообіцяв відрядити його зі своєї десятки. Болото скінчилося, і Підлужний наказав рухатися ланцюгом, не гублячи один одного з поля зору.

Коли минули лісок, перед ними несподівано завиднівся Дніпро, і козаки застигли, зачаровано дивлячись на таку рідну для них річку. Всі побігли вперед, на радощах щось вигукуючи і випереджаючи один одного. Андрій ішов позад своїх з Володимиром Крупенею, не забуваючи озирнутися, оберігаючи від небезпеки своїх безпечніших товаришів.

Вийшли на похилий берег, де-не-де порослий верболозом, і в Андрія в самого стиснулося серце від небаченого видовища: майже два десятка козаків, зашкарублих від постійної боротьби за свою свободу на цій землі, бачачи кожного дня смерть своїх товаришів, стояли, дивлячись у далечінь, і плакали, ховаючи сльози один від одного. В цьому місці повноводий Дніпро ніс свої води в рідну землю, перекочуючись бурунами, бавлячись десь-інде закрутами, а то і ніс на собі якесь коріння дерев чи стовбури, які, перекочуючись у воді, поринали вглиб, ніби ховаючись від спостерігачів. Андрій також невідривно дивився, стежачи за плином ріки, і йому, як, мабуть, і іншим, спало на думку стрибнути на ту колоду і — додому! На її лівому березі було видно круті береги, порослі лісом, де-не-де зрізані неглибокими ярами, що спускалися до самої річки. Вода так і манила до себе, і козаки, вдосталь надивившись, захотіли скупатися, умовляючи Підлужного та Крупеню.

— Пане десятнику, хоч на хвильку… Пірнемо — і назад, дозвольте! — найбільше приставав до Андрія Саник.

Андрій переглянувся з Володимиром, і коли той кивнув головою, погоджуючись, мовив:

— Чотири душі сажнів на двісті в засідку, а потім і до вас черга дійде!

Пекуче сонце манило всіх скоріше прийняти купіль, і хлопці, миттєво скинувши своє замурзане лахміття, кинулись до води. Андрій з Крупенею ходили берегом, то оглядаючись до лісу, то дивились вверх по річці — чи не з’явиться із-за вигину якийсь небажаний човен. Хлопці таки не втримувались і вигукували від задоволення, та Крупеня, взявши палицю, забіг у воду, погрожуючи дістати когось по голій спині. Навкруги було чути тільки крики чайок та плескіт швидкоплинної течії, і десятники, впевнившись у безпеці, почали роздягатися, щоб і самим зануритися в чисті води Дніпра.