Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Бичкові прив’язали до ошийка мотузку і зав’язали за стовбур деревини.

— Хлопці, хто відведе бичка до села, той може і посвататись. Дівчата там гарні… — поглузував Андрій.

Всі з недовірою поглядали на Підлужного, а він угледів щуплявого Саника Лавріненка і звернувся до нього:

— От, Санику, поведеш бичка до села, а ми за тобою… Ніхто вас не зобидить.

Хотів Саник вести того бичка а чи не хотів, та вже вибір впав на нього, й Андрій із Семеном Полохалом заходилися виробляти облудну зовнішність Саника. Вони виволочили об траву одяг та знайшли калюжу, і Саник потовкся в ній, а обличчя вже сам зробив невпізнанним, буцімто три дні за бичком гоном ганявся. Дали цілого плескача, аби підманювати скотинку, і Саник потяг бичка куди очі дивляться. Андрій з рештою десятки — за ним назирці, і хоч як це виглядало кумедно, але сміхунам Андрій показав кулака, й ті постуляли пельки.

Час від часу Саник зупинявся, не в змозі тягнути худобину за собою, і тоді шматок плескача ладнав непорозуміння. Неначе з-під землі вигулькнули чужі вояки і почали щось говорити Санику та виривати мотузку.

— Щось їх занадто до біса… І бичок пропав, і ми час змарнували, а Саника ще жалкіше, — прошептав Підлужний до Полохала.

Та було видно, що Саник домовився довести бичка до табору литовців, але з ним залишили одного супровідного. Литовські вояки попрямували в бік козацького табору, а Саник у супроводі одного вояка поплентався в протилежний бік.

— От і хвацький Саник, живі будемо, його чоботи йдуть поряд з ним, заробляє… — задоволено мовив Андрій і, розділивши свій загін надвоє, збоку почав випереджати непоказну трійцю.

Втрьох пробігли лісом чималу відстань і відкрито присіли відпочивати спинами до тих, хто прямував у литовський табір. Невдовзі Андрій почув шелестіння гілляччя, але вони, нібито не звертаючи уваги, полягали на траву. Та коли Андрій почув чужинський голос, він повернувся лицем до Лавріненка з литовцем та недбало махнув рукою, мовляв, ідіть собі далі. Однак ворожий вояка запідозрив неладне і смикнувся до зброї, Андрій кинувся до нього, але вже зрозумів, що не встигає. Саник докумекав, що пахне шмаленим, і, накинувши мотузку, за яку вів бичка, на шию литовця, щосили смиконув назад. Литовець простягнувся на спину, задерши ноги, а штуцер[104] вилетів з рук. Через мить лежачого литовця вже повернули обличчям до землі, затуливши рота, аби той не заволав на поміч. Андрій вправно засунув у рота ганчірку і, давши стусана під бік, примусив підвестися на ноги.

Радісний Саник хльоснув мотузкою скотинку, яка так стала у пригоді, і бичок задріботів до села, вибрикуючи на бігу. Не зволікаючи, почали повертатися до своїх, але тепер Андрій вибрав інший шлях і повів десятку околяса, довіряючись своїй інтуїції.

Найбільше Андрій хотів уникнути зустрічі з товаришами полоненого, і він з Мусієм Синьобоком та Семеном Полохалом йшли попереду, ризикуючи потрапити під вогонь. Знайшовши схоже місце, де вони залишили коней, Андрій дрібно постукав по сухостою, наслідуючи старанного дятла. У відповідь почулося токування[105] глухаря, і вже через мить хлопці готувалися до повернення в табір.

З тих десяток, що вирушали на захоплення «язиків», доправили до сотні полонених вивідувані десятників Андрія Підлужного, Віктора Яреми та Володимира Крупені.

Після допиту полонених головне військо без вагань вирушило вперед, і вже за якийсь час зав'язалися бої із загонами литовців під проводом воєводи Мирського. Допізна козаки та реєстровці ганялися за роздрібненими загонами литовців і здобули повну перемогу. Сотня Петра Гусака участі в боях не брала, а вже під вечір знайшли зручне місце для нічного відпочинку головного війська.

Наступного дня полковник Станіслав Кричевський, окрилений здобутою перемогою, з ходу почав переправлятися через річку Пісочну в багатьох місцях, і вже по обіді багатотисячне військо було на її лівому березі. Не зустрічаючи опору, полковник сміливо повів своє військо в бік містечка Лоєва на зближення з військом чернігівського воєводи Стецька Подобайла. Невеликий загін полковник послав у бік Речиці, аби заплутати ворога, буцімто він наступає в тому напрямку, бо до нього дійшли чутки, що міщани Речиці чекають на козацького полковника, аби приєднатися до його війська.

До сотні від Станіслава Кричевського у глибокому смутку приїхав Петро Гусак і, зібравши десятників, передав наказ полковника йти попереду війська за милю, а подалі він посилає вести розвідку місцевих повстанців, котрі нещодавно приєдналися до його війська. Після такої заяви сотника в Андрія раптово похололо в грудях, і, не стерпівши, він вигукнув сотнику:

— Пане Петре! Так, а ми вже ні на що не придатні? Хто знайде табір литваків?

Петро, піднявши руку, вимовив зі смутком:

— Полковник вважає, що обманним маневром обхитрує Радзивілла. Навалимо всіма силами на обоз князя і назавтра до вечора розженемо литовців та німецьких найманців!

Бувалі вивідувачі з недовірою крутили головами, не погоджуючись із таким непідготовленим наступом козацького війська. Та на ранок вивідувачі побачили, що верхові й піші холопи, які пристали до війська Кричевського, великими загонами покидали табір і вирушали на бокову та передову охорону головного війська.