Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Мусій штурхонув його під бік, кивнувши головою в бік похиленої старої берези. Андрій зняв з-поза спини лук, приклав до вух долоні і вловив побіля того старого дерева якийсь шелест. Він навіть рота розкрив: на стару березу вилазив оголений чоловік, самі лиш сідниці були замотані якимсь ганчір’ям. Удвох з Мусієм розглядали, як той чолов’яга ліз та й ліз усе вище на дерево, вправно тримаючись ногами за стовбур та підіймаючи тулуб руками.

— От вправний! Хто ж він такий і чому туди дереться? — шепнув на вухо Андрієві Мусій.

— Зараз дізнаємось, хай дереться… Як усе побачить, я його дістану звідси стрілою, а ти по боках дивись, тут таких шастає… — відповів Андрій.

Мусій повернувся в протилежний бік, повіривши Андрію, що він і сам впорається з ласим пхатися на дерево незнайомцем. Андрій не зводив очей з верхолаза, а той досягнув майже до верхів’я і в усі очі почав зирити в бік переправи. Видививши все, що йому було потрібно, почав хутенько спускатися донизу. Тятива аж бриніла під пальцями Андрія, які нервово посмикували за неї. Ще мить — і голий чолов’яга досягне землі, але цього якраз і чекав Андрій, він жалкував, що той звалиться з дерева і розіб’ється об землю, а їм він потрібний живим. Бринькнула тятива від випущеної стріли, й Андрій побачив, що вона дістала того місця, куди він і мітив. Оголений чоловік від поранення тільки злегка зойкнув, і хлопці почули, як він гупнув об землю. Завмерли, прислухаючись до звуків побіля дерева, та за якийсь час почули тільки одинокий стогін людини.

Схоже на те, що він одинак. Одним кидком добігаємо до того місця, пістолі в руках, — вирішив Андрій, і вони чимдуж кинулись до дерева.

Добігли до дерева й побачили чоловіка, що лежав під ним і, вигинаючись, намагався витягнути з сідниці зламану стрілу. Він зло поглянув на них, але зброї в руках не мав, тому безпорадно опустив голову. Андрій схопив одяг пораненого, і, взявши його попід руки, потягли не озираючись до своєї засідки на вгорку. Поранений був міцним чолов’ягою і висів на руках, не допомагаючи рухатися. Андрій з Мусієм зупинилися і, присівши, відсапувалися від важкої ноші, а поранений промимрив щось до них чужинською мовою, та хлопці здогадалися — води просить. З місця засідки їх помітили хлопці і прибігли на допомогу. Карпо П'ятинда з Олегом Стогнієм перехопили ношу, і вже невдовзі вони були разом з усіма.

Андрій наважився витягти наконечник стріли і, нагрівши кінчик ножа, копирснув ним рану, аж зашкварчало людське тіло. Литовець вигнувся в три погибелі, лаючи своїх ворогів, але два дебелих хлопці давили його до землі. Витягнувши злощасного наконечника, Андрій розірвав сорочку ворога на латки, переплів ними сідниці та обхопив довкола стану. Далі потрібно було його випровадити до сотника Петра Гусака, й Андрій доручив це зробити метикуватому Синьобоку та П’ятинді, жилавому козаку з Київщини.

Після обіду військо Кричевського, яке налічувало більше десяти тисяч вояків, було вже на лівому березі Прип’яті, і знову сотня Гусака йшла попереду, вибираючи шляхи для головного війська. Це були вже землі Білої Русі, й Андрій, вибравши місце для табору війська поблизу якогось містечка, вирішив дізнатися, чи були тут литовці. Промчали вулицями, тримаючись ближче до хатинок, бо посеред вулиці одна за одною стояли величезні калюжі. Люди без страху висипали з присадкуватих, чорних від часу хатинок, і хлопці, спішившись біля гурту людей, привіталися. Андрій здивувався, що ці люди не виявляли занепокоєння, і приязно поглядали на козаків, чекаючи від них слова.

— Добривечір, люди, вам! Козаки ми, від Хмельницького, може, чули? — звернувся Андрій, знявши шапку.

Як завжди, малеча першою обступила козаків, та їм було не до забавок. Розпитали, а чи не було тут литовців, і, приязно попрощавшись, заспішили оглянути місцевість.

Обігнувши півколом білоруське село, Андрій хотів вертати до визначеного табору головного війська, аж тут ляскіт пострілів звалив з коня двох його хлопців. Покрик Андрія «Гайда, за мною!» вивів десятинців із заціпеніння, і вони ошаліло тиснули острогами попід боки коней. За мить Андрій вивів десятку з-під прицільного вогню ворога, і загін не зупиняючись подався до свого табору.

До Петра вже починали збиратися розіслані в усі боки роз’їзди, і майже кожний десятник поспішав сповістити сотника про зустрічі з ворогом. Зібралися всі роз’їзди вже перед заходом сонця, йшли до сотника сповістити про загибель товаришів і, повідомивши, стояли, понуро опустивши чубаті голови.

— Шкода товаришів, братчиків наших, але цей ворог хитрий і підступний, а ви хотіли перемогти, не зсідаючи з коня… А тепер станете копачами для побратимів своїх! — звернувся до сотенців Гусак. — Піду я до полковника і розповім, що ворог десь поряд, а де він, ніхто з вас не дізнався. А той оголений плете, що військо Радзивілла в Речиці… Хто ж тоді встрелив наших братчиків?! — закінчив розмову Петро і наказав виставити побіля свого обозу посилену варту.

Серед ночі Петро наказав підняти сотню, і всі десятники отримали лише один наказ — привести «язика», а краще — двох. Андрій з вісьмома вивідувачами подався на північ одним із перших. Ніч була темна, й Андрію нічого не лишалося, окрім як бути попереду своєї десятки. Орлик, неначе відчуваючи занепокоєність свого володаря, сторожко перебирав ногами, а з тремтіння шкіри відчувалася і його стривоженість нічними перипетіями. Слухаючи нічне різноголосся, Андрій відчував свою безпорадність якимось чином добути ворожого язика. «Не попастися б у лабети литваків, а там ми станемо „язиками“, не витримають хлопці тортур, а мені одна дорога — битися, доки не заб’ють…» — важка думка майнула в голові Андрія. Коли десятка виїздила на галявину, Андрій відчував себе немов на гарячій пательні, і коли попереду виднілися дерева, він з радістю заглиблювався поміж ними.

Попереду стало світліше, і незабаром відкрилась чимала галявина, а на півночі небосхил уже віщував скорий схід сонця. Побачивши справа густі кущі ліщини, вирішив зробити біля них засідку. «Краще вже самому поглядати із засідки, аніж тебе хтось виловить, немов зайця!» — подумав Андрій і спішився. Слідом за ним зіскочили з коней вивідувачі та зібралися біля свого десятника.

— Беремо коней під вузди і вроздріб заводимо в кущі, хутенько, доки ще темно! — дав наказ Андрій і повів свого коня, намагаючись не витоптувати трави.

Андрій залишив побіля коней двох козаків, а з рештою, взявши аркани та якірці[103] з прив’язаними до них мотузками, рушили в бік галявини. Наближаючись до галявини, Андрій почув шелестіння гілок і, махнувши своїм ховатися за стовбурами дерев, кинувся до ближнього дерева. Повз них пробіг бичок-підліток і, завернувши назад, зупинився, дивлячись спідлоба на вивідувачів. Андрій, оговтавшись, зірвав пучок трави і почав підходити до худобини, лагідно примовляючи та піддобрюючи скотинку:

— Бери травичку, гарний бичечок.

Бичок подобрішав, та все ж дивився на Андрія з недовірою, та Андрій сміливо підійшов і почав чухати його попід шиєю. Скотинці це сподобалося, і бичок почав тиснутися головою до Андрія та взяв з його руки пук трави. Хлопці один за одним підходили до них, і кожний погладжував бичечка — хто спину, а хто під черевом.

— От бачиш, ми тебе всі любимо, а ти заблукав… відведемо тебе до стійла, будеш при господарях, — все ще умовляв бичка Андрій, і той з довірою дивився на козаків.