Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Ярема хутко витягнув свої стріли та повернувся до гурту, який очікував остаточного переможця. Залишилося декілька охочих, але перші їхні стріли влучали не туди, куди треба. Де не взявся Петро Гусак, вигукуючи на ходу:

— Я знав, що візьме гору хтось із колишньої моєї десятки. Так, хлопці, колчедан Яремин, згодні!

Завзяття у супротивників згасло, і всі вже зі сміхом погодилися зі справедливістю виграшу, от тільки знову Царан не втерпів:

— Ви, пане сотнику, говорили, що серед нас не знайдеться звитяжця, а він — тут як тут!

Петро засміявся, задоволений перемогою Яреми, і, взявши колчедан, почав примовляти:

— Вікторе, цей колчедан дістався нашій сотні не в дарунок від хана, а в борні з ним і завдяки перемозі нашої сотні! За перемогу цю наші братчики кров пролили, будь вдячним товаришам нашим, бий ворога влучно за волю нашу!

Козаки, почувши добрі слова про товаришів, які пролили кров за перемогу і козацьку славу, почали вигукувати схвальні слова в бік Петра і вихваляти Віктора Ярему, переможця сьогоднішнього дня:

— Славний козак, такий ворога не упустить! Слава побратимам нашим!

Вранці наступного дня роз’їзд із сотні Гусака перетнувся з передовим роз’їздом Кричевського, і після ситної їжі сотенці прибирали табір, готуючись до походу. Полки полковника Кричевського поспішали викинути за межі українських земель литовське військо, яке ще на початку весни вдерлося в Україну під проводом литовського князя Радзивілла. Тут ще з ранньої весни велися бої, але ніхто із сторін так і не спромігся остаточно перемогти ворога. Після поразки литовців ще взимку від отамана повстанського війська Ілька Голоти литовці набрали декілька тисяч німецької піхоти і, зібравши рештки литовського війська, застали Голоту із рештками повстанців зненацька та розбили їх ущент. Були розбиті полки під керівництвом Небаби, а Кричевський поспішав, щоби разом з полковником Стецьком Подобайлом розбити литовців та забезпечити надійність тилу Хмельницького, який незабаром обложив місто-фортецю Збараж.

У перший день походу під проводом полковника Кричевського стали табором у верхів’ї невеличкої річки Лучки поміж пагорбами, коли сонце вже лягало за обрій. Петро Гусак попрямував до полковника, а хлопці хутенько обладнали свій табір бік у бік із сотенцями полковника. Очікуючи свого сотенного, Андрій, навідавшись до суміжників, дізнався, що їхнього сотника звати Любомиром Вороновським, і, заприязнившись із ними, домовився вранці напоїти коней, проводячи через їхній табір.

Сотенний Петро повернувся від полковника пізно, але Андрій дочекався його і розповів, що домовився про водопій із сусідньою сотнею. Петро якось розгублено кивнув головою Андрію і, оглянувши десятників, мовив:

— Наполіг на своєму — аби наша сотня поповнилась людьми тямущими та запеклими, а не абиякими. Нехай нас буде з півтораста, — і наказав під час походу війська напоумлювати новаків.

Сторожу виставили тільки при конях, бо сотня Гусака розмістилася поміж багатотисячним військом полковника, тож цієї ночі всі виспались досхочу.

Переправлятися почали після сходу сонця, а сотня вивідувачів стояла, очікуючи на прибуття поповнення. Вже після снідання до них почали стягуватися козаки, відібрані з головного війська. Сотенці Гусака сиділи неподалік намету Петра Гусака і з цікавістю спостерігали за своїми майбутніми товаришами.

Петро Гусак особисто вітався з кожним вояком, перекидаючись сміхотливими словами та розпитуваннями. Одних залишав праворуч від себе, а інших відправляв до свого полку. Набравши до сотні людей, вдоволено оглянув своїх сотенців і почав серед них вибирати десятників. Козаки неохоче виходили, та Петро, не зважаючи на те, посилав їх до гурту новаків набирати свої десятки. Підлужний з Яремою також вийшли, й Андрій благальним поглядом поглянув на Петра, але той і вусом не повів.

Андрій почав відбирати у свою вже десятку вивідувачів. Проходячи повз хлопців, що тупцювали на місці і з недовірою поглядали на Андрія, питав, як кого звати. За якимсь невловним відчуттям та відповідями таки зібрав до себе десятку хлопців. Відійшли убік від гурту, й Андрій першим присів на траву, показуючи розміщатися всім навколо нього. Почав розповідати про звичаї у гурті вивідувачів і їхні повинності у козацькому війську. Дехто із слухачів намагався у чомусь перечити, та Андрій невдоволено зупиняв норовливця гнівним поглядом. Закінчивши оповідати, звелів привести до нього своїх коней. Новаки здивовано поглянули на нього, але після сердитого покрику Андрія кинулись приводити скакунів. Зробивши зауваження щодо ненадійності збруї та зношеності підків, Андрій звелів кожному за два дні походу привести все до повної справності.

Наступні два дні десятитисячне військо Кричевського, не шкодуючи сил, пізно ввечері зупинилося побіля річки Прип’яті, і теслі цілу ніч стукали сокирами, майструючи плоти й човни для переправи величезного війська на лівий берег. Вранці першою до переправи рушила сотня Петра Гусака, і вже за якийсь час вивідувачі були на лівому березі. На три боки вирушили десятки козаків нишпорити перелісками, шукаючи ознак ворожого війська а чи засідки. Андрій розділив свою десятку навпіл, призначивши старшим у тій п’ятірці розсудливого Мусія Синьобока.

Підлужний призначив місце зустрічі та заборонив устрявати в бійку, зустрівши ворога. На їхню десятку випало оглянути заводі побіля впадіння Прип’яті в Дніпро, і він хотів це зробити якнайшвидше. Направивши Синьобока з рештою козаків північніше, він заспішив оглянути місця якнайближче до правого берега, і вже за короткий час вивідувачі побачили з десяток вершників, які також оглядали прилеглі до Дніпра лісисті береги. Андрій ударив Орлика шпорами під боки так, що той рвонув з місця немов ошпарений і за мить опинився поміж деревами. Хлопці не забарилися і, спішившись, хутко перехопили поводами пащі коней. Андрій кинув повід Орлика Самійлу Шияну, а сам кинувся шукати вигідне місце для спостереження за незнайомими вершниками. За манерою їзди та виглядом шабель здогадався, що це не ляхи, а, можливо, литовці. «Добре було б захопити „язика“ та як?» — подумав Андрій і враз відкинув цю думку. Вирішив якийсь час йти назирці за вершниками, а там що буде, те й буде.

Підлужний — попереду, а за ним — решта, рухались слідом, та Андрій з відбитків підков зрозумів, що ворог чимсь занепокоєний. Відбитки вказували, що вони зупинялися, а це було помітно з численних вибоїн у деяких місцях. «Захвилювалися… Ото, дивись, і засідку вже готують, звісно, що литовці, ще й від підків їхніх коней відбиток інший залишають», — гарячково міркував Андрій і, розвернувшись назад, повів своїх козаків до місця зустрічі побіля переправи.

Тут уже збиралися роз’їзди вивідувачів Петра, і майже кожен десятник доповідав про зустрічі з литовськими розвідувачами. Сотенний дав наказ розміститися півколом напроти переправи і захищати перехід війська від можливого нападу. Укривши коней за купкою дерев, Підлужний з десяткою зробили засідку на відкритому узвишші. Попереду, окрім безконечної далини лісів, вони нічого не бачили, то й стерегли якесь узлісся. Вже минула обідня година, й Андрій знудьгувався пекучим сонцем і набридливим дзижчанням оводів. Узявши з собою Синьобока Мусія, поплазував далі, раз по раз припадаючи вухом до землі та вслухаючись у довкілля. Мусій тихцем плазував за Андрієм, довіряючись в усьому їхньому десятнику. Знайшли в густій траві місце з розкиданими навкруг трухлявими колодами і прилягли за ними. Андрій лежав, дивлячись вгору на літнє небо, яким велично пропливали нескінченні хмари, на очах змінюючи свої обриси та сплітаючись одна з одною. Згадав, що змалку любив лежати горілиць, милуючись небесними мандрівницями, а коли вже очі починали сльозитися, перевертався долілиць і ганявся друзкою за метушливими мурашками. Хотілося дізнатися, куди так поспішають ці маленькі істоти, але так і не міг збагнути…