Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Була неділя, і в передмісті Києва було тихо, лиш де-не-де діловито поспішали підводи торгашів з крамом. Попереду їхав сотник Петро на своїй Паві, яка, немовби відчуваючи значимість сьогоднішнього виїзду, граційно вела за собою решту вершників. З Петром порівнялись Макар Пилипенко і Василь Чепіга. Андрій мимоволі замилувався трьома вершниками, які їхали попереду у святковому козацькому одязі й при повному озброєнні. У білих полотняних сорочках, смушевих шапках, а в Макара з Василем ще й звисали набік червоні шлики[100] з китайки.

Побіля Софіївського храму було багато люду, прочани скупчились біля воріт до святилища, а довкола стояли коні та багато возів, на яких сиділо по декілька дітей. Андрію було дивно бачити на возах велику кількість дітей, а старші вже позлізали на землю і влаштували цілі побоїща. Поміж возами та конями при конов’язі носилися один за одним дітлахи з палицями в руках, уявляючи себе козаками-розбишаками, а менші — щось викрикували і ледь не вистрибували з возів, немовби горобенята з гнізда.

До воріт храму під’їхала карета при двох конях, оздоблена на польський лад та ще й з маленькими віконцями на дверцятах. Люди шанобливо розступилися і карета в’їхала у своєчасно відчинену браму. Старшина спішилась і, повиймавши пістолі, прилаштувала їх у тороки при сідлі, залишившись при шаблях.

— Мацкевич з Яремою залишаться побіля коней, Підлужний піде з нами, як тямущий, бо в монастирі навчався! — наказав Петро Гусак.

— Хлопці, Богу молитися — скрізь дозволено, а казати молитву при Софії — це все одно, що перед самим Господом, — сказав хлопцям зніяковілий Андрій.

У цей час почувся дзвін Благовісту[101] на дзвіниці, що над брамою, і люди почали втягуватися на дворище храму. Всі шестеро козаків шанобливо поклали на груди хреста, а четверо з них пішли до святилища.

Козаки пройшли повз браму і зупинилися побіля арки, далі весь притвор був заповнений людом, і десь із самого святилища долинав поодинокий голос, що читав вранішні молитви. Андрію щось боляче тьохнуло під серцем, він зрозумів, що його старшина не побачить Нерушиму стіну із зображенням Богоматері Оранти, а чи побачить, а чи помолиться до святині всієї Русі, ще з часів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого? Попросивши в душі прощення у Господа, Андрій кивнув Макарові йти за ним і почав пробиратися поміж людьми, смиренно схиляючи голову перед тими, хто знаходив змогу давати дорогу четвірці козаків.

— Спаси вас Господи! — примовляв Андрій в усі боки, протискуючись далі.

Опинившись у самому святилищі, Андрій підняв голову і спершу закляк — прямо йому у вічі дивились зі смутком очі Богоматері. Він з дитинства знав цей образ, але уявити не міг, що людські руки могли витворити образ Матері Господньої, що дивилася кожному прямо в душу — з сумом, любов’ю і прощенням.

Всередині святилища голос послушника бринів під склепінням храму, немовби відбиваючись від нього, і тоді тільки долинав до слуху вірних. Андрій знав, що позад нього стоять товариші, але вже відчував, немовби в далекому малолітстві, як його душа почала тріпотіти від близької зустрічі з Господом у молитві…

Відкрилися Царські Врата, і на амвоні з’явився протопресвітер, притих голос читця молитви, а натомість залунав урочистий голос: «Слава в вишніх Господу, на землі згода, в человєцех благовоління…» Почалася утреня, і далі Андрій уже чув тільки урочистий голос священиків та наспіви храмового хору.

Подумки Андрій зазирнув у глибини своєї душі і став видющим у гріхах своїх, став немов оголений перед сумлінням своїм, зніяковів перед Господом і просив, просив прощення, та не тільки за себе, а й за кревників своїх…

Закінчувалося Богослужіння, і всі потягнулися до амвона на єлеєпомазання, Андрій смиренно йшов за чиєюсь спиною, оглядаючи небачене убранство собору і щедроти благоліпності, радіючи за людей, що створили таку пишноту в домі Господньому. Богоматір Оранта, тримаючи доверху десниці свої, благословляла воїнство на захист віри православної та країв пращурів козацьких.

Четвірка козаків загубилася в храмі при такій штурханині і зустрілася вже побіля своїх коней. Поклавши на себе хрест, Петро Гусак забрався на свою Паву, і всі поїхали в бік табору на річці Нивці. По дорозі не було бажання перемовлятися, а вже в самому таборі Петро, оглянувши всіх прочан і поглянувши в безвість, мрійливо мовив:

— От душа воліє ще хоч один раз побувати в тому раю… І помирати не шкода, прости мене, Господи!

Козаки погодилися, закивавши головами, але на душі в кожного відбився якийсь незрозумілий смуток, віщуючи зрадливу мить козацького щастя…

Під вечір біля табору Петра Гусака зупинився посланець з Києва від полковника Кричевського, і на ранок півсотня вже була в готовності до походу. Відповідно до домовленості сотенний наказав розташувати табір біля річки Ірпінь та очікувати головне військо.

Петро Гусак зупинив свою півсотню неподалік містечка Любки, і козаки, швидко напнувши намети, облаштували табір. Усі поспішали зробити про всяк випадок перепони: одні зв’язували вози, другі копали рови, а треті облаштовували загони для коней.

Час висування війська Кричевського був невідомий, і на ранок також укріпляли невеликий табір, який до обіду вже став «міцним горішком».

За межі табору Гусак не дозволяв відлучатися, окрім охоронного роз’їзду, і хлопці нудьгували, вправляючись зі зброєю. Сотник наказав своїм козакам, хто мав лука: