Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— От такими ще не бачили ми своїх… Може, пора вже їм батога, діставай малахай!

Ярема зрозумів, що Андрій глузує, і почав у такт підсвистувати танцюристам, аж у вухах залящало.

Після цієї пісні співалися й інші, і вже не один козак після награвання лишався поряд з дівчатами, незграбно намагаючись зробити якусь послугу уподобаній дівчині.

— Якщо так підуть молодецькі справи, то ми з тобою, Яремо, і до схід сонця козаків не позаганяємо. Малахаї не допоможуть! — невдоволено мовив Андрій.

— Та нехай хлопці гуляють, знайдуть дорогу і без нас. Діждемося, доки почнуть розбрідатися, а що ти їм вдієш, слідом же не побіжиш!

Ті, що розважалися, не поспішали по хатах, та музики, загравши запального краков’яка, під час якого дівчата танцювали одна з одною, вклонилися до гурту і хутенько заспішили до села. Андрій підійшов до Сергія Усенка, аби напутити через нього інших та переказати наказ сотника явитися до табору до сходу сонця. Звідкілясь з’явилися підлітки і почали підкидати галуззя до вогнища, а більшість дівчат, взявши одна одну під руки, попрямували до селища. Деякі козаки-завзятці підсобляли дівкам забратися на їхніх коней, і звідусіль чулися жарти та звабливий сміх дівчат.

— От, Яремо, наша повинність і скінчилася. Поїхали до табору з тими, хто залишився без пари! — проказав Андрій.

— Згода, їдьмо! От підійдемо до хлопчаків, — мовив Ярема і попрямував до вогнища. — Здоровенькі були, хлопці! Пустіть погрітися козаків, — привітався до ватаги підлітків, які сиділи побіля вогнища.

Хлопчаки посхоплювалися на ноги і стовпились, аби привітатися з Яремою за правицю, на повну силу ударяючи по долоні. Андрій теж підійшов та привітався, а побачивши, як хлопці лупцюють по долоні Ярему, крикнув:

— Ви що ж так колошматите мого побратима? А як він завтра шаблю в руках триматиме, силачі?!

У гурті розсміялися, та вже всі по черзі встигли привітатися з Яремою.

— Що це ви серед ночі тут зібралися, з хати вигнали, чи як? — спитав Ярема хлопчаків.

Старший із них, махнувши в напрямку оболоні,[99] відповів:

— Коней випасаємо до світання, а там побіля них менші поглядають…

Збиралися виїжджати, і хлопчаки захоплено торкалися до боків коней, мацали упряж, хвалили козацькі кульбаки.

Після веселих вечорниць виїздити до табору зібралося з півтора десятка козаків, а решта залишилися скуштувати дівочих любощів, хоч на якусь мить на своїм віку бодай потримати дівочу долоню у своїх руках. Андрій знав, що більшість його товаришів роками не бачили дівок, і радів за них… Бо хтозна, яка в кого доля!..

Приїхавши до табору, тихцем прив’язали коней і підійшли до свого намету, та їздовий Трохим не спав, показав їм затишне ложе під возом, і побратими міцно поснули.

Сонце вже виглядало з-під верховіття дерев, коли їздовий розтормосив Андрія за плече і передав наказ сотенного Гусака збиратися з Яремою до Києва. Під’їхали до куреня сотенного, де вже стояло троє коней, готових у дорогу, а біля них вертівся Ярослав Мацкевич з десятки Василя Чепіги. Привіталися, і Ярослав сповістив друзів, що сотенний з двома десятниками намірились їхати в Київ помолитися. З намету вийшла старшина, одягнена в добротний козацький одяг. Хлопці вперше бачили своїх зверхників у такому святковому одязі й стояли купкою, не мовлячи ані слова.

— До Святої Софії ідемо, браття. Доки є час — помолитися потреба є… Багато гріхів на душах наших. З Богом! — мовив Петро Гусак і перший поставив ногу на стремено своєї Пави.

Всі швидко забралися в кульбаки і, помолившись у дорогу, виїхали з табору.