Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Андрій аж рота розкрив, щоб дорікнути реєстровцю, що коні в них такі, як їм потрібно. Та Макар підняв руку, мовляв, що ти їм збираєшся дорікати, і вони продовжили шлях до куреня Кричевського. Побіля магістрату було людно, а коней не було деінде прихистити, і Макар, кинувши повід Андрію, махнув відвести коней у бік церкви, що виднілася неподалік. Андрію, який хотів угледіти Кричевського, нічого не лишалось, як приглядати за своїми скакунами. Орлик покірно йшов поміж конов’язі, а Макарів жеребець Кидун смикався до чужих коней, шукаючи для себе потіху. Андрій раз по раз смикав його за вудила, а тому було байдуже: він, відчувши не свого господаря, хотів показати Андрію вдачу неслухнянця. Побачивши вільну конов’язь, Андрій з потугами підвів Кидуна і, прив’язавши його поближче до окоренка, заходився зі своїм Орликом. Роздивившись довкола, за різновидом коней та упряжі Андрій здогадався, що тут на постої козацькі, прочанські[94] коні, та не ситі — міщан.

У цьому місці було доволі путньо: побіля ратуші туди-сюди сновигав усілякий люд, проносились заклопотані вершники, покрикуючи на піших, а то інколи проїжджала карета на двокінному тяглові чи під чотирма рисаками, і тоді люди зупинялись, розглядаючи дивину. Побіля церкви зібралася купа ґаволовів, і Андрій, прибившись до них, стояв з нашорошеними вухами, розглядаючи Поділ у літньому вбранні. Звідси добре було видно схил Старокиївської гори, яка була покрита рослинністю, але посічена глибокими ярами в бік Почайни. Далі виднілися церкви, і їхні маківки були розмальовані золотавими, зеленими, а то і чорними кольорами. В гурті обговорювали одне: чи прийдуть литовці покоряти Київ і що воно буде з того. Страхали один одного звірствами литовців, і Андрію набридло слухати маячню їздових, він відійшов убік, міркуючи про щось своє.

З’явився Пилипенко без супроводу реєстровців, і вони подалися до місця зупинки десятківців. Макар не мовив у дорозі ані слова, а коли дісталися своїх, наказав хутко виїздити до сотенного з вістями від Кричевського.

В обідню пору Петро Гусак дав наказ укріпити табір зрізаними стовбурами дерев та деінде викопати шанці. Козаки дружно попрацювали, і вже ближче до вечора табір був надійно захищений. По черзі викупались у річці Нивці, і де-не-де запалали вогнища, кухарі дбали про їжу.

Поверталися з купелі останні козаки, й Андрій побачив, як за ними тягнувся цілий рій хлопчаків. Вони сміливо йшли за козаками, та навстріч їхній ватазі побігли сторожові козаки, щоб зупинити розгнузданих хлопчаків і не дозволити їм вештатися табором. Зчинився ґвалт, і з’явився сотенний. Крики стихли, коли Петро наблизився та запитав у сторожового козака:

— Оце те примноження нашій сотні, яке обіцяв полковник?

Той не знав, як відповісти сотнику, і стояв, ніяково поглядаючи на нього.

— Та ні, ми не в козаки, нас вдома не відпустять воювати… Послали нас парубки наші та дівчачі заспівувачі, вечорниці сьогодні у них! — почав тлумачити козакам мету своєї появи підліток.

Козаки збиралися до гомінкого гурту, а той підліток, зрозумівши, що перед ним отаман, казав далі:

— Не бачили ще наші дівки козаків, одні реєстровці швендяють… Не подобаються вони нашим!

Тут уже розреготався і Петро Гусак з сотенцями заодно, а коли козаки вгамувалися, Петро поглянув на пригніченого підлітка й голосно мовив:

— Піди до своїх і скажи, що в нас є гарні парубки, та ще й козаки. Нехай знак подадуть, заспівавши гарну пісню!

Хлопчаки розвеселилися від таких вдалих відвідин і вже поривалися чимдуж бігти до селища — сповістити про згоду козаків бути на вечорницях.

— Біжіть, біжіть… Холоші не погубіть по дорозі, бісенята малі, посланці босоногі! — покрикували задоволені козаки та вже й самі ледве не припустилися мчати до села.

Гусак насупився, сердито кахикнув, а потім, засміявшись, мовив:

— Дозволяю… Окрім вартових та підстаркуватих — і до зорі тут як тут, до єдиного!

Андрій з Яремою не поривалися йти на вечорниці до села і вже збиралися з декількома товаришами накосити сіна для всіх коней з десятки, але побачили Макара, який поспішав до них.

— Так, Андрію з Яремою, йдіть слідом за гуляками… Ви козаки з налигачами, будете стишувати запальних, головою відповісте, отакої!

Друзі швиденько причепурили вдяганку і замість шабель засунули за кушаки[95] малахаї.

— Згодяться, може, кого нетерплячка битиме. Малахай швидко вгамує! — зі сміхом мовив Андрій і Ярема весело підтримав його.