Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Попереду на перехресті вулиць Андрій побачив зруб колодязя, а побіля нього однокінну каруцу і направив свого Орлика до неї.

Візник, під’їхавши до довгого корита з водою, чекав, доки його кінь нап’ється води.

— Здорові були, чоловіче добрий! — привітався Андрій і за для поваги спішився.

— Доброго здоров’я, козаче! — веселим голосом відповів візничий і, зачепивши цебер за ключину, почав опускати його в колодязь.

Його кінь стояв тепер, смикаючись назад і щоразу силкуючись відступитися від корита. Віжки були прив’язані до дебелого окоренка поряд з коритом, і це йому не вдавалося, а було помітно, що кобилці хотілося поглянути на заїжджого жеребчика. Чоловік дістав воду, вилив її до корита і тільки тоді звернувся до Андрія:

— Підводь коника, водиця у нас цілюща, всім мож[90] пити її!

— Напоїмо своїх… А чи далеко стоїть полк, нам до Кричевського дістатися доконечно!

— Зараз поміркую, ще один цебер дістану, і прийде на пам’ять, в якому куті той полковник, — відказав дядько.

Вилив ще один цебер води і, відв’язуючи коня, мовив:

— Та вони там усі побіля замку, там і стайні! Беріть через місток, а тоді цоб[91] — і попід горою беріть півдужжям, а далі цабе — і побачите ту гору, отак!

На ту мить під’їхали десятинці, а дядько подав возом назад, викрикуючи:

— Гузь,[92] гузь, Зажуро!

Кобилка, угледівши Орлика, нараз сіпнулася до нього і вирвала віжки з рук ґаволова — і той простягнувся на слизькому місці, впавши в калюжу. Дехто з хлопців засміявся, але Макар грізно оглянувся, і веселуни позакривали роти. Андрій перейняв віжки і, натягнувши їх на воза, примусив кобильчину притишити фліртування з його Орликом. Ярема, швидко спішившись, допоміг піднятися з калюжі візничому, і той підійшов до колодязя, вичитуючи неохайних користувачів громадською криницею. Хотіли обмити багнюку водою з корита, але той запротестував:

— Але ні, ні — тепла водиця для скотини… Он ваші коні ще не спили нашої, а вони з дороги. Дістаньте мені з криниченьки.

Коні поставали побіля корита, і за якийсь час воно майже опустіло, козаки відводили їх убік, збираючись виїздити далі.

— Що ви, що ви, козаки дорогенькі! Натягайте в корито, а за вами ідуть інші, то що ж, холодну питимуть… «Спалять» коників, а шкода буде! — забідкався чесний візничий.

Повеселілі козаки заходилися витягувати воду з криниці та виливати в корито, та так хутко, що колодязний журавель безперервно пискотів, опускаючи свого «дзьоба» в колодязь. Вдовольнившись стараннями козаків, візничий підстьобнув свою Зажуру і поїхав далі у справах.

Десятка Макара подалася і собі через місток, а вже за якийсь час зупинилися біля полкових стаєнь. Пилипенко наказав усім вичікувати, окрім Андрія, якого запросив йти за ним відшукувати полковника.

Доправити Макара з Андрієм до полковника доручили реєстровим козакам[93] Антону Кожум’яці та Юрію Лопаті. Вони мали вигляд змужнілих козаків, але порівняно з сотенцями Гусака — занадто поважних. Без поспіху наблизились до Макара і, не злазячи з коней, запросили їхати за ними. Макар з Андрієм тупотіли поряд з ними дрібним клусом, а їхні коні звикли рухатися хутчіше. Весь час вони стримували своїх рисаків, і один з реєстрових, не втримавшись, мовив:

— Неслухняні у вас коні. Треба привчати їх до послуху чи замінити!