Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Бачу, ти старостою хотів би бути, так через тебе і я гарбуза отримаю!..

Андрій засміявся, і за мить вже всі реготали, підтримуючи двох побратимів. З’явився Пилипенко, і з його розгубленого обличчя хлопці здогадалися, що не все так ладиться, як би того хотілося. Макар здійняв догори руку, і вся десятка вмить обступила свого зверхника:

— Виходимо в похід до полковника Кричевського, але половина сотні лишається при Богданові.

Всі мовчали, не втямлюючи сказаного, і десятник, бачачи розгубленість на обличчях, продовжив:

— Як вам ще втлумачити? Ділять сотню Гусака, і сотенний іде з нами під Лоїв.

Вигуки невдоволення пролунали звідусіль, а двоє побратимів, Гаврило Великий та Володимир Ємець, почали вигукувати до Макара:

— Десятнику, ви хоч нас не розділяйте!

Тут і Володимир Ємець докинув:

— Пане Макаре, ви ж знаєте, без мене той Гаврило поміж трьома соснами заблукає, а хто його виведе з лісу?!

Гаврило промовчав, а сотенці, добре знаючи цю нерозлучну пару, схопилися за животи від сміху. Нарешті вгамувались, і Макар пообіцяв, що побратимів розлучати не будуть, тепер сотенці загули, схвально киваючи головами, а дехто голосно висловлював задоволення справедливим рішенням.

За якийсь час сотню було переділено, і невдоволених голосів майже ніде не було чутно. Знов, щоправда, почувся голос Ємця:

— Добре нам, пане сотнику, що ми вкупі з Гаврилом, але чому не у вашому з’єднанні? Ми ж з вами спільно вже ого-го з якого часу!

Сотник Гусак засміявся у відповідь і гукнув у бік побратимів:

— Так, а хто молодих «підковуватиме», якщо всі за мною підете, хто підсоблятиме без мене новаку Клавдію, десятникам?! — Далі, трішки помовчавши, додав: — Ненадовго ми. От «турнемо» Радзивілла, щоби не грабував Україну, та і Кричевському потрібні. Хто ж, окрім нашої сотні, може вправлятись так з віроломним ворогом!

Козаки, які залишилися зі своїм сотенним, почали виявляти задоволення і лементували, що все по правді поділено та скоро всі будуть вкупі під сотником Гусаком. Два гурти, переділені долею, а можливо Господнім провидінням, почали розподіляти обоз на дві частини, і тут, звісно, без лайки і сварок не обійшлося. Десятники не могли поділити їздових, а через провіант та вогневі припаси зчинилися суперечки, посварилися найкращі друзі. Прискіпливо ділили порох, рахували кулі, підкови, вудила, стремена, шаблі та списи, от тільки чомусь ніхто з від’їжджаючих не виявив бажання брати в дорогу зимовий одяг. Потроху суперечки вщухли, і коли побіля тих, хто залишався, з’явився на чорно-білій кобилі Дріяді новий сотник Клавдій Живаго та почав уже своїй сотні намовляти послухи,[86] козаки кинулись один до одного прощатися, відвернувшись на якийсь час від новака сотника. Багато з них давало волю сльозам, а деякі сміялися та штурхали один одного на прощання.

Ланцюг возів витягнувся в бік Києва, і Петро Гусак після вигравання сурми, яка закликала до походу, та торохтіння тулумбасів став посередині поміж двома загонами і, піднявшись на стременах своєї Пави, підніс угору шаблю:

— Братчики мої рідні, оборонці землі нашої дідівської, руської! Тримайтеся купи своєї, бо тільки вкупі ми зломимо шию гнобителям нашим, зазіхачам на землю святу нашу, відіб’ємо охоту ласитися на неї!

Оглянувши всіх, він продовжив:

— Не переймайтеся, хто над вами стоятиме, аби цей зверхник любив вас, немов дітей своїх, не кидав у пекло на даремне заклання — бо всі ми один раз у цьому світі ходимо і землю свою захистять живі!

Козаки мовчали, якось по-дивному дивлячись на такого грізного та серйозного сотника, й одночасно щось батьківське відчувалось у його словах та статурі. Кобила Пава гарцювала під ним, немовби відчуваючи значимість слів і цього прощання, а сотенний говорив далі: