Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Пане Назаре, краще б ми неподалік з ляхами отаборилися. Від своїх тяжко щось зберегти, на одному возі мішок з таранею сперли, винен, — одного ранку звітував невесело Санько.

Назар Гунта здивовано на нього поглянув і пригрозив:

— Ще один лантух пропаде, хоч з висівками, — особисто відшмагаю!

Санько, немов ошпарений кропивою, метнувся від отамана і поспішив до своїх вояків. Після важкої ночі хлопці, смачно поснідавши, збиралися спати, підшукуючи, де ліпший буде холодок. Титикало носився з оберемком сіна, приміряючись, поглядав у бік сонця, аби довше полежати не на пригріві, а в затінку. Санько, тільки-но побачивши першого з його гурту, а це був Ілько, накинувся з лайкою:

— Укладаєтеся, боки будете відлежувати! А на мене отаман вже киї наказав вирізати, цуценята підсліпуваті!

Хто вже встиг укластися, й ті підхопились, немов заскочені вихором.

— Пане десятнику, ми що ж, нічку цілу очей не змикали… треба і надолужити, — обізвався з образою Ілько.

— Спати будемо, набирайтеся сили! Якщо цієї ночі поцуплять у нас хоч палицю, Гунта на мені злість зжене… — вже іншим тоном завершив розмову Санько.

Після полудня Набока з Голотою майстрували з гілляччя якусь химеру, але в них ніхто нічого не допитувався, кожний готувався до нічної варти як міг. Санько наказав усім, хто мав луки, приготувати їх до ночі і також приготував свій, а на стрілі змінив наконечник на тупий. Ілько ще до темряви допоміг Санькові встановити два опудала, які в темряві матимуть вигляд немов прихилені до дерева вартові. Далі Санько забрався в хуру, де був принадний харч з таранею та пострямою. Підняв пологи з обох боків і, зручно влаштувавшись, почав вслухатися в нічне різноголосся.

Вслухаючись у це чарівливе звучання всього живого, яке хотіло про себе заявити цієї ночі, Санько в роздумах поринав до Шаргорода. Не втрачаючи пильності, він подумки пестив свою Софійку, пригадував кожну рисочку на її обличчі, а рука тягнулася в порожнечу, відшукуючи принади коханої. Ось він нібито чує биття їхнього первістка, і Софійка все міцніше притискає його долоню до свого живота. Санькові й хочеться притиснутись міцніше, але він боїться завдати шкоди їхньому маляті. Але Софійка все сильніше притискає його руку до себе, і тут він розуміє, що вже спить, і, прокинувшись, відчуває, що на його руку тисне мішок зі збіжжям, який зсунувся донизу. Холодним потом вкрилося чоло Санька, і шалена думка вдарила в мозок: «Заснув, заснув… Не бачити мені мого маляти, ані коханої моєї. Проґавив усе, пропаду…»

Ніч ще не скінчилася, і він сторожко вибрався з хури та, підлізши під неї, знову почав прислухатися до звучання та шарудіння створінь, які повзали всюди. Нічого підозрілого він не почув, а бачити не було чого, бо місяць сховався на заході. Та ось ледь-ледь посвітлішав небосхил, і деякі неяскраві зорі поглинула світанкова імла. «Борони Боже, мене від зла, захисти від нічних злодюг, не дай моїй душі згинути за чужий гріх», — почав про себе молитися Санько. Та внутрішню молитву перебило незрозуміле шарудіння, йому здалося, що на сусідньому возі відхилився полог і щось темне шмигнуло під нього. Ось він уже бачить неподалік ним же самим встановлене опудало, і більше нічого його гострий зір не помічає. Та немовби знову якась тінь промайнула побіля того ж самого воза і розтанула в темряві. З боків сторожі обозу ніякої занепокоєності він не почув і перестав хвилюватися, що десь поруч крадії ошукали його. Але біля того воза щось гупнуло об землю, та як Санько не вдивлявся в той бік, не побачив нічого. Проте за мить щось безформне тихо прошмигнуло від сусіднього воза до ближніх кущів. Спочатку він хотів крикнути на весь голос, а потім схопився за пістоль, але тепер зовсім виразно побачив, що воно не має ні рук, ні ніг, а суне… «Що за маячня? Відьма втілилася в клубок і вештається тут, залякує нашого брата?» — майнула думка. Але коли клубок був уже поряд з кущами, від них відокремилася згорблена людська постать і, нахилившись, почала чаклувати над клубком. Тепер тільки до Санька дійшло, що це за «відьма». Він помалу, тримаючи в руках кия, вибрався з-під хури і широкими кроками кинувся до людської постаті. Та тільки-но він уже міг схопити спритника, той миттєво кинувся геть, і Санько ледве встиг огріти втікача києм по спині. Той кавкнув від болю, але припустився ще скоріше. Санько зрозумів, що йому вже не наздогнати злодія і його руки хутко вихопили лука з-поза спини, вклали стрілу, і він випустив її з тятиви в обриси на тлі водяної гладіні — в крадія, який чимдуж тікав. Голота знову уловив слухом, як кавкнув від влучання пострілу втікач, та від того радощів було мало, він сам сточив гострий кінець стріли звечора. Підібрав кинутий доволі важкий лантух і, принюхавшись до нього, відчув кислувато-млосний повів. «На сир потягнуло злодюгу, торбохват клятий, а мені через нього під киї, дзуськи…» — пробурмотів Санько і поніс лантуха до воза. Почув, що за ним щось таке лізе, чи то гадюка, чи то вуж, і з переляку відстрибнув, а воно зашелестіло за ним. Санько кинув торбу і кинувся вбік, та враз зупинився, подумав: «Та це та мотузка, за яку тягнув лукавий торбохват». Оглянувся навкруги, чи не побачив хтось із товаришів, як він утікав від мішка. Тепер він уже рішуче підняв лантуха — і справді від нього звисала мотузка з прив’язаним якірцем, зачепленим до лантуха. «Оце так спритник, якби не злодюга, добрим був би вивідувачем», — посміхаючись, подумав Санько і кинув лантуха до воза.

Після вранішнього смакування житньою щербою, заправленою виловленими вранці линами, Санько, не обмовившись жодним словом про нічну веремію, вирушив до Гунти. Побіля його намету вже зібралися всі зверхники шаргородської сотні. Пан отаман побачив Голоту і якось весело привітався з ним:

— Розповідай, десятнику, чи багато провіанту витягли з возів?

Санько пом’явся трішки і вирішив казати правду про свій прогріх:

— Було, було, пане Назаре, приходив вночі один лиходій, та скуштував кия. Та і стріла його наздогнала, чув, як він кавкнув…

Гунта вислухав його і, лукаво глянувши на Санька, мовив:

— Рушай, Саньку, слід розглянь. Маю думку, що цей з нашого табору!

Санько повернувся до свого намету і, кликнувши з собою їздового Мирона та Ілька, попрямували до обозу. Почали уважно розглядати сліди, залишені лантухом на траві та від підборів чобіт лиходія. Сліди привели до невеликого затону й далі щезли у воді. Та важко обдурити козацьких вивідувачів, вони розійшлися в різні боки затону, й ось уже почувся голос Мирона:

— Хлопці, до мене, ось тут волоцюга вибрався з води!

Швидко повернули до їздового, і Санько побачив такі ж самі відбитки чобіт, як і там, де вони щезли у воді.