Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Та Северинові каяття вже не допомогло, підхопили козаки під руки й поставили на ноги. Звідусіль, покидавши свої справи, збиралося товариство до отаманового намету. Вдарив тулумбас, і заграла труба на збір шаргородської сотні. Багато хто з них знав Славка, добрячого вояка, та тепер пригадували, що ніколи не гребував стягувати з убієнних ворогів коштовності й одяг. Славко стояв побіля Гунти, винувато опустивши голову, очікуючи своєї долі.

— Шаргородці, панове! Ми не за золото та багатство поневіряємося, проливаючи кров, гублячи своїх побратимів, залишаємо сиротами наших дітей! — почав говорити отаман на діжці, стоячи над усіма.

Козаки схвально загули:

— Так, правда, не за золото, не за гроші. Правда, отамане!

Отаман підняв правицю і продовжив:

— Потоптана віра наша, за рабів нас мали ляхи. Ніде було правду знайти за повернення вольностей наших, віри Христової! Ось чому ми тут! Северин йшов з нами поряд, чи ж не так? Та серед нас немає кращих, ми всі рівні перед Богом! — вів далі отаман.

Козаки слухали: хто схилив голову, жалкуючи за своїм товаришем, а хто вже волав, аби скоріше забити його коло стовпа.

— Моя воля як і ваша: до стовпа — так до стовпа! Гнати з нашого товариства, так гнати! Вирішуйте, краяни! — закінчив промову отаман, і в гурті шаргородців запала тиша.

— Київ йому з десяток! Знатиме, як своїх обкрадати, а втримає душу в тілі — нехай живе! — почувся голос хорунжого Тадея Гануса.

Голоси в підтримку надавати київ перекричали тих, хто волав витурити з товариства. Славка підхопило двоє дужих парубків і хутко поставили лицем до дерева та зв’язали руки навкруг стовбура. Принесли киї та поставили їх в дерев’яний кадуб з водою. Хтось із десятки Голоти напоїв його горілкою, та не раз, одного ковша було замало, кивком голови він попрохав іще. Хорунжий стягнув з нього сорочку і всі на спині побачили вигоїну від добрячого стусана. До приготовлених київ підходити не було охочих, і тоді Тадей підсукав рукава, побрьохав у воді кия і, підійшовши до засудженого, добряче огрів того по спині. Взяв з пенька келих, зачерпнув горілки з ковша і, не допивши до дна, виплеснув на спину Славкові.

— Підходьте, хлопці! Не одного він мене обкрадав. Це всім нам напоумлення буде — не хапай громадського! — голосно мовив Тадей.

Декілька козаків вийшло з гурту, прямуючи до приготованого знаряддя для приведення до тями винного.

Після тілесної покути обвисле тіло Северина відв’язали, хорунжий знову облив спину горілкою, натягнули на закривавлену спину сорочку, поклали на воза, і їздовий, стьобнувши коня, повіз покараного за межі шаргородського табору…

Через декілька днів до Старокостянтинова почали підходити полки Хмельницького, але в межах міста не затримались і вирушили далі. Настав час і шаргородців, вони влилися у Волинський полк і під його прапором вирушили в західному напрямку.

На третій день походу полк зупинився неподалік міста Човганський Камінь, і десятка Голоти вирушила підібрати для ночівлі придатніше місце. Санькові ці місця були вже знайомі, й він відчув себе, немовби з ним поряд його побратими. Він уявив собі, що з ними іде Макар Пилипенко, загадково усміхаючись та погладжуючи сиву бороду. Його спогади не перешкоджали роззиратися навкруги, і невдовзі він побачив знайомі обриси приземкуватої гори та згадав, що поряд є витока річки Горині з чистою джерельною водою.

Омеляна Таранду з Паньком Сербином відправив доповідати отаману про вибране місце ночівлі, а з рештою, припустивши коней, почали оглядати, чи не притаїлося десь поруч вороже військо. Біля підніжжя височини залишилися хлопці, а Санько виїхав та почав оглядатися навкруг. На заході, проти золотавого сонця, далі ніж на три милі нічого вгледіти не зміг. Поглянув на південь і остовпів від побаченого — на десятки миль від нього було видно безконечні ланцюги козацького й татарського військ. Було помітно, як живі ланцюги безладно рухалися в його бік, і від тих шеренг виблискували тисячі сталевих шоломів, панцирів, шабель. Хвости цих незліченних ліній губилися десь далеко за перелісками та виднокругом. «Боже правий, скільки війська суне… Пропадуть ляхи, а хто спасеться — татари заберуть у ясир», — подумав Санько.

Мимоволі він милувався дивовижним краєвидом.

Літо буяло своєю неповторною красою: темніли ліси та гаї, долини зеленіли соковитими травами, водні плеса мерехтіли золотавими відблисками сонця, яке заходило за обрій. Лісові кам’янисті пагорби височіли над величною красою довкілля, і навіть десятки тисяч людей, які зараз сотворили серед небаченої благодаті крок до братовбивства, тільки доповнювали незвичайне видовище.

Санько неспішно спускався з пагорба, все ще з дивним відчуттям поглядаючи в бік велетенського війська, частиною якого був він сам.

Отаман Гунта знав, що побіля цього важливого містечка все ще снують польські загони драгунів та втікає за своїми господарями маєткова сторожа. Гунта розташував свою сотню біля підніжжя гори: варту послав на верхів’я, а навкруг табору влаштували засідки решта вояків. Десятці Голоти отаман сьогоднішньої ночі надав відпочинок, а десятника запросив вечеряти до свого намету. Уся старшина зібралась біля отаманового намету, і кожний, роздивляючись довкола, дивувався — де ж та звана вечеря.