Розділ «В’язниця душ »

Тієї ж миті в його руках зблиснув ніж...

І все ж таки перед Вістовичем був чоловік, а не дух. А як дати раду з озброєним психом, комісар знав. Перш ніж той встиг ударити його блискучим лезом, Вістович викинув уперед лівий кулак. Удар з лівої ніколи не підводив комісара. Не підвів і цього разу. Медіум розпластався на долівці, відлетівши при цьому не менш ніж на два кроки. Про всяк випадок Вістович звів на нього пістолет, але це вже було зайвим — псих облишив ідею забрати собі його душу.

Здавалося, привиди зашепотіли ще дужче у своїх в’язницях. Їхній шепіт пересилював навіть зляканий шурхіт щурів на підлозі. Голодні тварини миттю обліпили лежачого, і комісару довелося розігнати їх пострілом. Щойно тіло медіума проглянулося з-під сіро-чорної бридкої хмари, Вістович поспіхом звів його на ноги і всадовив на стілець. Чоловік не рухався, а тільки мовчки дивився перед собою. Нижня щелепа трохи відвисала, ніби через глибокий подив.

Позаду почулися швидкі кроки. Вістович рвучко озирнувся, про всяк випадок виставивши перед собою браунінг. Самковський, що вигулькнув з темряви, злякано звів руки догори і промовив писклявим, не своїм голосом:

— Це я, комісаре...

Обидва полегшено зітхнули.

— Я чув постріл, — сказав практикант.

Цього разу йому вдалося опанувати себе і повернути звичний тембр голосу.

— Пусте, — відмахнувся комісар, — я стріляв, щоб розігнати щурів...

Практикант поглянув на долівку, і його мармизу перекосило від жаху й огиди. Щури нахабно сновигали біля його ніг, подекуди зупиняючись, щоб принюхатись до взуття.

— А це хто? — запитав він, тицьнувши пальцем у бік медіума.

— Якщо коротко, Самковський, то це той, хто нацькував терористів на Бартоломея Раковського, бо йому, бачте, була потрібна його душа. А взагалі — це падлюка, що хоче підірвати ціле місто і винайшла для цього пекельний спосіб...

— Отже, ми знайшли вбивцю? — радісно сказав ад’юнкт.

— Принаймі знайшли замовника, — відповів комісар. — Убивця — наша піаністка, що належить до таємної анти-австрійської організації «Чорний палець». Звісно, нацькувати їх на Раковського, що завзято підтримував імперську політику, було неважко. Чи не так, пане медіуме?.. Так чи ні, шляк би вас трафив?..

— Він не може говорити, — придивившись, сказав Самковський. — У нього зламана щелепа. Ви перестарались, комісаре.

Вістович спересердя вилаявся, аж душі померлих на хвилю притихли.

— Та це ж нічого, — намагався заспокоїти його ад’юнкт, — адже ми маємо щоденник цього типа. Там усе записано...

— Річ не в тому, — заперечив комісар. — Як нам звільнити їх?

Вістович наблизився до металевих ґрат. У темряві полонені виднілись суцільною брудно-сірою пеленою. Могло, правда, здатись, що там насправді нікого немає, а пелена — це просто гра світла від смолоскипів. Проте різкі потоки холодного повітря, що час від часу виривались з-за ґрат, красномовно свідчили про в’язнів.

— Що там за чортівня? — здавлено запитав Самковський.