Розділ «В’язниця душ »

— От що, Самковський, — Вістович намагався говорити якомога спокійніше. — Про це підземелля я прочитав у щоденнику того психа. Я ще багато чого там прочитав, але не говоритиму зараз. Не піти туди я не можу. Але також не можу і не хочу тягнути когось за собою. Це не звична в’язниця... Тут ув’язнено не живих, це в’язниця душ.

У відповідь практикант тільки щиро вилаявся.

— От і чудово, — посміхнувся комісар. — Пан лишається тут і пильнуватиме вхід. Тільки свічку я візьму з собою.

Сказавши це, Вістович рушив у підземелля, відчуваючи, що першим ділом ненароком обтер брудні стіни своїм плащем. Утім, далі прохід ставав усе ширшим, аж поки вдалині зблиснуло світло.

До цього світла залишалося усе менше й менше, аж доки комісар чітко побачив смолоскип, за яким на певній відстані горів другий, потім третій і четвертий... Щойно очі звикли до напівтемряви, Вістович, намагаючись не звертати уваги на шурхотіння щурів під ногами, поставив на кам’янисту підлогу підсвічник. З темряви несподівано виринув стіл, стілець, на якому лежала довга мотузка, а поруч стояла порепана шафа.

Проте найжахливіше відкриття було попереду. Звикнувши до цього незвичного підземельного простору, Вістович почав уловлювати приглушені звуки, що були подібні до чийогось гарячого шепоту. Тільки шепотіло одразу десятеро або й кілька десятків, а може, й сотня... Поміж шепотом вчувався сміх і стогін, прокляття і хтиві розмови, розпачливе каяття і жалісливе благання. Це море звуків шуміло дедалі сильніше, аж почало давити на вуха. За кілька хвилин Вістовичу почало здаватися, що він божеволіє.

Раптом він побачив перед собою довгий шерег темних ґрат, на яких висіло кілька величезних замків. «Що буде, коли замки відімкнути?» — подумав комісар. Діставши з кишені пістолет, він націлився ним просто в один із них. Треба робити хоч щось, інакше справді можна збожеволіти. Та перш ніж комісар натиснув на гачок, з темряви почулося вже не шепотіння, а чіткий чоловічий голос:

— Марно, пане Вістовичу. Навіть якщо ви відімкнете усі замки, ті, що там, не звільняться.

Перед ним постав уже знайомий медіум.

— Шкода, правда, вас розчаровувати, — додав він.

Комісар опустив зброю. Поява тут реальної людини, хай навіть цього типа, дещо його заспокоїла. Краще мати справу з кимось із плоті й крові, аніж з безтілесними духами.

— Нічого, переживу, — промовив Вістович.

— Гадаю, ви прочитали мої записи, — знову озвався медіум, — інакше вас би тут не було. Цікаво, що з написаного ви зрозуміли, комісаре?

— Приміром, те, що ви послідовник давньої професії «поїдача гріхів». Людини, яка з’їдала ритуальний хліб, в якому нібито накопичувались гріхи померлого... — промовив поліцейський. — А з часом навчились забирати собі не лише гріхи, але й саму душу.

— Несповідану душу, — уточнив медіум, — душу грішника, що не встигла очиститись каяттям. Для цього тільки треба бути поруч в момент смерті, щоб використати мій особливий дар. Я втягую її в себе разом з повітрям, як ви втягуєте в легені цигарковий дим, а потім приношу сюди і видихаю.

Є такий закон збереження енергії, комісаре, ви, можливо, про нього чули. Будь-яка енергія не зникає просто так... Вона переходить в інший вид енергії або накопичується. Уявляєте, яка потужна енергія гріха? А якщо зібрати докупи душі несповіданих грішників? На щастя, у Львові таких душ просто з надлишком. Місто потопає у лицемірстві, брехні і розпусті, як у багні і лайні. Щодня воно сором’язливо приховує свої гріхи, як приховало загиджену Полтву.

Таке місто, комісаре, повинно захлинутися своїм лайном! Нехай зникне воно, як Содом і Гоморра!.. У цій в’язниці гріхів уже стільки, що вона от-от не витримає і вибухне. Отоді це й станеться. Справедлива кара, чи не так?

Лишилося зовсім небагато: остання несповідана душа, не конче злочинця, а просто грішника, і крапля святої води,.. Знаєте, як сірник для діжки з порохом.

— Чия ж буде душа? — запитав комісар.

— Ваша підійде, — криво усміхнувся медіум.