Розділ «В’язниця душ »

Тадей Курка спостерігав за ними, нічогісінько не розуміючи, ніби слухач в опері, для якого співали незрозумілою мовою. Він, проте, вірив, що опера про хороше і матиме щасливий фінал.

Між тим Вістовим, трохи подумавши, дістав зі своєї кишені ювілейну п’ятикронову монету і поклав її в кишеню лівреї. Перед тим він пересвідчився, що ця інша кишеня ціла, і його п’ять крон не опиняться там, де був празький гріш. Після цього наказав Самковському віднести ліврею назад на горище і покласти її на те саме місце. Ад’юнкт був тепер здивований не менше від Курки, але наказ виконав без зайвих питань. Тепер лишалося тільки чекати...

Рівно о пів на одинадцяту студент розштовхав поліцейських, які вже почали дрімати.

— Почалося, — стривожено шепотів Курка, тицяючи пальцем у стелю.

На горищі справді почулися кроки, а потім приглушені голоси, що поступово наростали. Їх було два: трохи грубуватий чоловічий і ласкавий жіночий. Чоловік, як завжди, почав чогось вимагати, а жінка жартома опиралася. Врешті настав момент невидимих любощів — Тадей знав порядок дії краще, ніж куплети улюбленої сороміцької пісеньки. Далі мала б виникнути суперечка, проте минула хвилина, друга, третя, а коханці й далі мирно муркотіли. Невдовзі почувся жіночий стогін...

— Це ж треба, — сказав комісар, — на горищі кохаються душі, які не вгамували своєї пристрасті за життя... Епічна мить, хай йому чорт.

— Вони більше не повернуться? — обережно запитав Курка, щойно коханці затихли.

— Думаю, ні. Принаймні він її більше не вбиватиме.

— Як вам це вдалося? — знову запитав студент, на чиєму обличчі нарешті проступила радість. — Адже навіть той медіум не зумів заспокоїти привидів.

— Бачте, молодий чоловіче, я гадаю, що прагнення сатисфакції притаманне не тільки живим, але й мертвим після життя, — філософськи відповів комісар: — Усе розпочате повинно рано чи пізно завершитись.

Самковський і Курка глянули на нього широко розплющеними очима, і на їхніх обличчях не вловлювалось жодної ознаки розуміння глибини цієї думки.

— Я вже казав вам, що пригадую, як поліція розслідувала вбивство повії на цьому горищі, — почав своє пояснення Вістович. — Убивцею виявився лакей, що знімав там помешкання. Справу закрили, оскільки його самого згодом знайшли мертвим. Поліцейських не надто турбувала передісторія цього тривіального злочину. Таких на Замарстинові та в інших кримінальних куточках Львова щодня трапляється десятки.

Що сталося перед тим, стало зрозуміло тільки тепер. На прийомі в губернатора покійний Раковський, як ми знаємо, палкий колекціонер-нумізмат, придбав до своєї колекції празький гріш і недбало поклав його в кишеню як звичайну монету. Може, поспішав, а може, був трохи напідпитку... Так чи інакше, але коли вирішив дати чайові лакею, то випадково подарував тому празький гріш замість, скажімо, п’яти крон.

Ось і все. Далі можна припустити, що бідний лакей давно мріяв про більш-менш пристойну повію. Не просту шльондру з підворітні, а таки справжню жрицю кохання. Отримавши такі щедрі чайові, він подумав, що от його мрія здійсниться, і запросив дівчину на своє горище. Біда в тому, що він і сам не розгледів, що за монету йому підсунули.

Звісно, будь-який колекціонер віддасть за неї кілька сотень не роздумуючи, але коханці-невдахи про це не знали. Дівчина попросила заплатити наперед, і тут усе й почалося. Мабуть, їй не сподобалась монета, і вона почала вимагати звичні крони. Тоді лакею, що за крок від мрії палав пристрастю, увірвався терпець...

Я ж просто відновив справедливість: забрав з лівреї старовинну монету і помістив туди правдиві гроші. Що далі відбувалось, ви чули самі...

Вістович з полегшенням запалив цигарку.

— І взагалі, дивно, пане Курко, чому вас лякають такі речі після того, як ви самі викликали духів у Кракові у товаристві «Брати потойбічні», — згодом додав він.

— Звідки ви знаєте? — стрепенувся Тадей.

— Заспокойтесь, — поблажливо сказав комісар, — це ваша приватна справа. Просто з вами цією чортівнею займалися деякі поважні люди, одного з яких нещодавно застрілили.