Вістовим спробував заперечити, але не зумів збрехати. Вона посміхнулась і залишила його наодинці.
* * *Вістовим перевдягся в чистий костюм і, залишивши кілька вікон у своєму помешканні відчиненими, вийшов на вулицю. Комісар найперше подався до фризієра. Він знав, що схожий зараз на опудало горили з музею графа Дідушицького[13], а тому з полегшенням зітхнув за півгодини, коли вже був поголений і сам від себе відчував легкий запах «Eau de cologne».
У поліції ніхто не звернув особливої уваги на його повернення. Складалось враження, ніби Вістовича не було тут від учора. Поліціянти віталися з ним, ледь відриваючись від справ, навіть якщо просто палили цигарки і теревенили про якісь дурниці.
Самковський при появі шефа звично підвівся з-за столу й одразу ж знову сів. На столі Вістовича лежала незграбно підшита справа.
— Це про вбивство у філармонії? — запитав комісар, хоч добре бачив заголовок.
Самковський кивнув. При цьому на обличчі практиканта з’явився вираз такого глибокого і дошкульного жалю, що Вістовим сам його пожалів. Комісар, однак, не почувався винним. Самковський ще встигне зробити кар’єру в поліції, а от для нього ця справа буде рятівною.
Перечитавши уважно всі папери, комісар дістав з кишені блокнот. У голові ще стояв туман від похмілля, тож сумістити там усі факти було важко. Для цього Вістовим мусив їх записати. Він пригадав, як під час концерту гримнуло два постріли і після другого Раковський упав з балкона.
— Гільзи познаходили? — запитав Вістовим.
— Тільки одну, — відповів ад’юнкт, — в кінці залу, між останніх рядів.
— А іншу?
Самковський розвів руками.
— Вбивця не міг її підібрати, — продовжив комісар, — цим би видав себе. До того ж, одразу зчинилася паніка... Ця гільза досі десь там.
— Перший раз стріляли з «браунінга», — мовив Самковський, указавши пальцем на документи справи, — з «бельгійця». Хтозна, можливо, й убивця мав схожий пістолет.
Голос його став дещо бадьорішим, від чого комісар також повеселішав.
— Дорога зброя, — зазначив Вістовим, — покійний Раковський, безперечно, на гіршу не заслуговував.
Ад’юнкт криво усміхнувся. Він полюбляв чорний гумор свого шефа, хоч самого Вістовича зараз, швидше за все, ненавидів.
— Пістолет невеликий, — додав комісар, — його зручно заховати... Я на їх місці також узяв би «браунінг».
— Я спробував пошукати, де у Львові можна купити таку зброю, — мовив Самковський.
— І що?
— Ніде.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «В’язниця душ» автора Коломійчук Б.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „В’язниця душ “ на сторінці 10. Приємного читання.