Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— А за ту молоду англійку та ж теж давав слово, що допоможеш? — Зелімхан радісно дивиться, наче спіймав мене у пастку.

— До чого тут вона?

— Вона в гаремі у людини, яку я прошу вбита.

— В Москві і в гаремі? Як таке може бути?

— Дуже просто. Він не випускає її зі свого палацу. Як і ще кількох дівчат. Тримає деякий час при собі, а коли набридають, то продає за кордон до будинків розпуста. Він із тих людей, що завжди нахиляються піднята копійку, навіть маючи тисячу рублів у кишені.

— Ти ж казав, що дівчина у Ленкорань.

— Брехав. Вона в Москві, у нього.

— Чим він тобі завинив?

— Зрадив. Весь мій загін здав, і мене також Мене вішати збиралися, але я втік.

— Хіба за зраду та не можеш убита відкрито?

— Не можу, бо доказів не маю. До того ж, родичі його будуть метатися, хоч винний він, хоч ні. Мені не потрібна війна зі своїми, мені вистачає козаків та поліції.

— Слухай, якщо та відпустиш мене, в тебе з’явиться купа ворогів серед своїх.

— Ніхто на мене і не подумає. Всі тут начувані про твої подвиги, що та вивертався з таких бувальців, що і вигадати важко. Мої джигіти не здивуються, що ти знову пошиєш сторожів у дурні. То що ти мені скажеш, Іване Карповичу?

Я думаю. Недовго. Бо згадую Моніку. Якщо Господь хоче перевірити людину, то дає їй щось дороге.

— Я зроблю те, що ти просиш.

— Дивно, ти гяур, ти вбив моїх людей, але я тобі вірю.

— Кажи, як його звати.

— Тобі скажуть. І сьогодні вночі не спи.

— Навіщо все це? — питаю я.

— Що?