Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Іване Карповичу. Ви ж теж не без гріха! — зашипів уже справник, наче гадюка отруйна, яких я достатньо надивився, коли служив у Туркестані. — От є в нас заява від конотопського обивателя Василя Талалайчука, який скаржиться, що ви йому дуло револьверне у вухо засунули, вбити погрожували, а він тепер недочуває, про що навіть довідка від тамтешнього фельдшера є. Я ту заяву під сукно поклав через повагу до вас Але можу і дістати. Треба воно вам, Іване Карповичу?

Ось тут мене пройняло. Якби не вмів триматися, так із кулаками кинувся б на цю гниду! Але тільки затремтів, кулаки стиснув і примусив себе всміхнутися. Спокій, тільки спокій. Коли починаєш із покидьками нервувати, то програєш. Нехай вони нервують.

— Якове Костянтиновичу, оце ви правильно сказали, що всі ми не без гріха. І я теж. Але от якщо вже турбуватися про здоров’я конотопського обивателя Василя Талалайчука, то тут треба додати, що з револьвером я приходив до нього не просто так, а тому, що він коней у мене вкрав. Так, тицяв дулом йому в вухо, був гріх, але тицяв виключно з виховною метою. Пояснював, що чуже брати — то і перед Богом, і перед людьми гріх. Можна сказати, викладав йому Закон Божий у скороченому вигляді. Що вухо пошкодив, то перепрошую, розумію — в роботі його конокрадській слух потрібний. Але вже хай якось так працює. У мене ж до вас запитання, чи не пора поправити Василю Талалайчуку здоров’я десь у Сибіру? І чому всі про Василя Талалайчука та роботу його знають, а поліція — ні? Може, це якось пов’язано з тим, що у шановного пана справника новий будинок з’явився на центральній вулиці, і коштує він стільки, скільки пан справник за двадцять років заробить, якщо нічого їсти і пити не буде?

— Ти на що натякаєш, мужик! — аж підхопився, блискавки очима кидає, грізний такий!

— На те натякаю, що сукно, під яким різні цікаві папери лежать, не тільки у вас є. То якщо хочете розібратися зі справою конотопського обивателя Василя Талалайчука — давайте розберемося, я не проти. Але повністю розберемося, зі з’ясуванням усіх деталей, як тієї, наприклад, звідки у вас такий шикарний виїзд у шість коней, і довідаємося, чи правду кажуть, що вороні ваші дуже вже схожі на коней, зниклих у старобільського поміщика Миколи Колонтая. Бо ж дивний збіг, що у Колонтая коні зникли, а за два тижні у вас виїзд з’явився пречудовий, — кажу тихенько і посміхаюся, бо отруту коли капаєш, то з посмішкою вона краще за все пече.

Ох, тут пан справник підскочив, наче на цвях сів.

— Ти мені не погрожуй! — кричить, слиною пирскає, узявся ящик у столі відчиняти, де в нього, мабуть, револьвер. Наче у гніві, але ж бачу, що себе контролює. — Не смій!

— Борони Боже, Якове Костянтиновичу. Я ж сам — людина служива, хоч і у відставці. Вас поважаю і навіть подумати не міг, щоб погрожувати. А що поважаю законність, дану Богом і государем імператором, то даю вам можливість виправити прикру помилку і відпустити пана Хомутинського, наче нічого і не було. Всі ми люди, всі помиляємося, але ж, як кажуть панотці наші, не так страшно согрішити, як не покаятися.

Дивиться на мене справник, наче спалити поглядом хоче. Тільки я і не такі погляди бачив, коли в конторі працював. І знаю, що не хоче пан справник скандалу. Залюбки б і мене зараз прихопив, та тільки ж у мене і статки є, і зв’язки ще зі служби. Вдавиться справник, а не з’їсть мене. І я це знаю, і він це знає, і я знаю, що він знає.

— Дарма ти, Іване Карповичу так, дарма, — тихо каже справник згодом — Усіх грошей не заробиш, а відносини з владою псувати не треба.

— Золоті слова, Якове Костянтиновичу. Чекаю Миколу Ісидоровича на вулиці, — кажу йому і йду геть.

І сам знаю, що дарма, що тепер буду під наглядом, і справник вдарить, тільки буде нагода Але така я людина, що коли взявся робити, то роблю. І не в грошах справа, не за них я Хомутинського рятую, а за власну честь. Якщо слово взяв, то триматися його мушу будь-що. Хоч і не шляхетного я роду, з хліборобів споконвічних, але ось така в мене манія.

За кілька хвилин вивели Хомутинського. Переляканого, блідого, руки тремтять, ледь на ногах стоїть, хитається, наче п’яний на глині. Від нервів і не таке буває. Узяв я його під руку, до брички довів, наказав додому візнику їхати. Тільки за кілька хвилин Микола Ісидорович говорити зміг. Схопив мене за руку, в очі дивиться:

— Іване Карповичу, Богом клянусь, не грабував я банк! Дітьми клянусь!

— Клястися не треба, Миколо Ісидоровичу, у Святому Писанні це заборонено. До того ж, я і так знаю, що не грабували ви. Аби в цьому не був упевнений, то не рятував би вас.

— Дякую, Іване Карповичу, дякую! — кинувся руки мені цілувати!

— Припиніть, припиніть, кажу! Заспокойтеся! Що вам справник сказав?

— Що є в нього інформація, наче я гроші розікрав і вигадав це пограбування. Але це брехня, брехня!

— Довести це можете?

— Та як же доведеш, коли документи всі викрали!