Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Прошу, Іване Карповичу, за стіл, повечеряємо, — запрошує. Якось ніяково мені, бо ж я — простий мужик, а він благородної крові, дворянин, його діди з гетьманами за одним столом сиділи, а мої — телят пасли. Але й не відмовиш, бо дуже вже просить. То пішов за стіл. А там уся родина Хомутинських. Жінка його, двоє дітей, матір старенька. Стіл весь посудом заставлений, виделок, ложок, ножів біля кожного купа, і всі срібні. Я не розгубився, згадав, як їх благородь мене вчили, що по-панськи треба так, як незручно брати: щоб ніж у правій руці, а виделка — у лівій. А далі дивлюся, що люди за столом беруть, і я так само.

Скажу я вам, що панський обід — ще та морока Не для задоволення все, а для блезиру. От я на хуторі приїду з лану, а мене вже у пічці чавунок борщу чекає, достигає в жаринах. Уляна Гаврилівна насиплють у глибоченьку поливану миску по вінця і ставлять мені на стіл. Далі я вже сам сметани додам дві ложки з горою, перцю гострого ножицями накришу, потім перемішаю, тарілкою прикрию і відставлю, щоб набиралося смаку. Бо ж одразу борщ їсти — то гріх перед Богом. Наче хату небілену мати. Борщеві треба сили набратися, просякнути всьому, настоятися. Поки він готується, я беру скибку хліба житнього і натираю його часником щедро. Хороший зубок зітру, а то й два Ото як натру, Уляна Гаврилівна вже мені чарку підносять, холодну, з погреба, аж роса на склі. Господові нашому подякую за милість його, перехрещусь три рази, видихну, і вперед Спочатку горілки хапну, до дна обов’язково, хлібом занюхаю, миску до себе поставлю, тарілку приберу, і ну наминати. Їм та крекчу, бо ж перець палить, аж дихати важко, і сльози течуть. Тут добре огірків малосольних перехопити чи грибочків. На половині миски ще чарку, і тоді вже до кінця, не зупиняючись. Але не поспішати, не кидати наче за себе, а їсти спокійно і насолоджуватися. З кожної ложки задоволення отримувати. Потім ще кістки погризу, хлібом миску витру і зітхну, наче в рай потрапив. Ото я розумію обід — суцільна радість.

А в панів не їжа, а абищо. Етикет, як вони кажуть. Порції маленькі, приносять усе окремо, їсти треба так, наче і не хочеш ти їсти, а примушують тебе, а ще ж серветкою постійно губи втирати, хоча після чого там втирати? Ну, хоч винце було незле, портвейн зветься, смачне таке, п’єш і розумієш, що не водичка. Хоч трохи ту нудьгу прикрашало. Але ж і тут: хоча б стакан налили, щоб ковтнути можна було по-православному, а то чарочка маленька, наче щоб бліх поїти. Плямкають той портвейн, наче ліки, а не напій. Дивні ці пани. Ото не їли, а мучилися, про пограбування ані слова, мабуть, заборонена тема, то старший син Хомутинського, Борис, розповідав, як ходив на футбол і навіть грав із поляками.

— Тату, я їм гола забив!

— Що зробив? — невдоволено запитав Хомутинський.

— Ну, в футболі треба голи забивати. У шахах фігури треба брати, і хто більше візьме, той і виграв, а у футболі — голи.

— Не порівнюй, будь ласка, — каже строго Хомутинський-старший. — Шахи — інтелігентна гра, а футбол — забава для босяків!

— Тату, футбол не для босяків! Його англійці вигадали!

— Для босяків! — утрутилася дружина Хомутинського. — Що це за гра така, що ошатні штани порвав, весь у пилюці прийшов, наче вантажник зі станції! Виключно для босяків футбол твій, шляхетні люди у таке не гратимуть!

— А, нічого ви не розумієте! — скривився Борис. — Ви б тільки побачили, яка це красива гра!

— Борю, що там може бути красивого? — трохи роздратовано дивується Хомутинський. — Як я розумію, весь ваш футбол у тому, що купа чоловіків бігають, наче навіжені, за шкіряним міхуром І це красиво?

— Дуже красиво! Там же комбінації є, тактика, фінти! Ось ці поляки, вони ж так добре грали! Тридцять три голи закотили! Але я їм забив, забив!

— Від цих поляків годі чогось доброго чекати, — скривився Хомутинський. — Бунтівники були і є. Був я у Варшаві, бачив, як вони на нас дивляться і все мріють про свою «Польску од можа до можа», наче їм в імперії погано! Ненадійні люди!

— Тату, їхнє турне проходить під патронатом Варшавського генерал-губернатора! Ось, на афіші написано! — Борис показав афішу, яку я вже бачив. У нього їх ціла купа була — Це я взяв на згадку, — пояснив він і трохи розчервонівся. Зрозумів я, що вкрав він ті афіші, а брехати не вмів.

Борис іще далі розповідав про футбол, потім подали чай, ми взяли чашки й пішли до Хомутинського-старшого в кабінет.

— Ну, Іване Карповичу, вдалося щось дізнатися? — кинувся він одразу питати.

— Поки не можу вас нічим обнадіяти. Інформації багато, але до злочинців вона поки не веде. Єдине, що можу сказати, — Панько справді не винен. І в зашморг він поліз через сором, що проспав грабіжників, а не через те, що був з ними пов’язаний.

— Я так і знав, я так і знав! Бідний Панько! Але як же він міг заснути? Завжди казав, що до ранку не спить! А тут таке! Але треба його витягати з поліції, а то закатують його там. Бідолаха, ледь живий. А ще ж його канарка померла.

— Канарка? — здивувався я.

— Ага. Він дуже птахів любив. Я йому клітку подарував, і в ній він канарку тримав. Навчив її співати добре, носив завжди з собою, а тут померла вона.