Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ні, не тікали. Сидять, цигарки курять, спокійні такі. В мене б уже серце від хвилювання вискочило, а ці наче не потяг грабують, а до театру прийшли. Курять мовчки, потім чорнявий до вікна поліз.

— Поліз до вікна? — не дуже розумію я.

— Так, у нас же вагон не звичайний, вікно лише одне, під стелею, заґратоване. Ото в нього чорнявий і дивився, стіл підставив, щоб зручно було.

— А що він видивлявся?

— А бозна. Наче чекали на щось. Хоча що там чекати, коли самі поля навколо? Сидять ото, ще по одній цигарці запалили, жінка, до речі, теж! Така ж, наче янголятко, а курила що той ломовий! Я ото краєм ока дивився, а мені чорнявий по мордасах дав, прикрикнув, щоб стояли під стіною й анічичирк Стоїмо, звісно, проти револьверів не підеш. Коли той чорнявий каже: «Чорний гай — за двадцять хвилин». І почали збиратися.

— Він сказав, що Чорний гай за двадцять хвилин буде?

— Ні, Чорний гай уже почався, Він же уздовж залізниці тягнеться, довгенько. Ми вже попід ним їхали. Чорнявий почав нас із хлопцями заводити до секретної кімнати, мабуть, хотіли нас там зачинити. А тут прийшов офіцер.

— Звідки він узявся?

— А їх ціла кумпанія їхала, кудись на південь. Я коли в Ромнах у ресторан бігав, то бачив їх, як вони шампань докупляли, хоча вже були добренькі. І я чув, як той офіцер розповідав товаришам, що зустрів надзвичайну феміну, з якою неодмінно познайомиться. Мабуть, потім пішов її шукати у вагонах, весь потяг пройшов, аж нарешті до нашого вагона причапав. І ось тут, уявляєш, картина. Нас примусили руки за голову поскладати, заводять у секретну кімнату, а тут офіцер, посмішка на все обличчя, в одній руці пляшка шампаню, в іншій коробка цукерок. Потім, як побачив нас, то очима залупав.

— Зачекай, а що, нападники двері у вагон не зачинили?

— Ні, забули, мабуть. Значить, стоїть офіцер, бачить морду мою скривавлену, руки за головою і потроху починає дотумкувати, що ж воно відбувається. Кидає цукерки, вони у нього в правій руці були, хапається за револьвер на боці. А нападники на нього тільки дивляться. Не чекали. Мабуть, були впевнені, що зачинили двері, а тут цей із шампанем та цукерками. Він уже майже вихопив револьвер, коли та жінка його застрелила.

— Жінка? — дивуюся я.

— Жінка. Скажена дівка! Вона ж браунінг свій іграшковий з рук не випускала. Двічі поцілила, але офіцеру пощастило, що одна з куль у пляшку з шампанем влучила. То він вибігти встиг і закричати. Його затягнули, дострелили, але товариші офіцерові почули постріли, прибігли. Нападники давай стріляти, офіцери теж не барилися, почалася справжня війна Ми з хлопцями попадали на підлогу, лежимо і Богу молимося, щоб не поцілили в нас А там кулі гудуть, наче бджоли у садку. Потім чуємо, гальмує потяг. Мабуть, машиніст постріли почув. Бунтівники сперечатися почали. Чорнявий кричав, що рано ще стрибати, а білявий, що як потяг зупиниться, то не втечуть. Виламали двері й зістрибнули. Жінка теж, навіть не вагалася, кажу ж, чорт, а не баба! І валізу прихопили з собою, в якій гроші та інше. Потяг ще проїхав трохи і зупинився. У вагон офіцери заскочили Дивлюся, нашого одного вбили Куля прямо в голову поцілила, не пощастило. Розв’язали ми ротмістра, він розумів, що тепер йому суд і ганьба, тільки кров’ю спокутувати можна, то схопив револьвер і побіг за злочинцями. Офіцери теж, бо хотіли за товариша помститися. Ну і ми, бо ж люди служиві. Вистрибнули і біжимо по рейках. Легко бігти, бо сніг почищений. Але тільки кілька кроків убік — і вже по пояс у снігу, а то й по груди. Бунтівники вбік узяли, хотіли до гаю дістатися. І зав’язли. Ми до них, а вони давай стріляти Ротмістра нашого першим і вбили, бо ж він від розпачу навіть від куль не ховався, бідолаха Отак-от відповів за ганьбу свою.

Служивий зітхає, на очах у нього з’являється сльоза.

— Брате, а чи немає в тебе випити, пом’янути ротмістра нашого? — питає він і ледь не плаче.

— Дістану, ти розказуй, що там далі, а я дістану.

— Та не можу говорити, сльози заважають, — і як заплаче, наче дитина, у якої льодяник забрали.

Довелося збігати вициганити у медсестри трохи спирту, бо бачу, що інакше справи не буде. Як випив боєць, так трохи і заспокоївся.

— Як ротмістра вбило нашого, то вже під кулі ніхто лізти не хотів. Залягли, пострілюємо, так думаємо, що дочекаємося допомоги і візьмемо цих негідників тепленькими. До того ж, поранили ми одного з нападників, білявого, у плече, коли до гаю він біг. Чутно було, як скрикнув. Зовсім ми заспокоїлися, бо вже точно нікуди не втечуть. А тут та жінка кричати почала. Лаяти нас, боягузами називати, що не хочемо на чесний бій виходити. Нас-то як не називай, лише в піч не став, а офіцери образилися. Не протверезіли ще, мабуть. І пішли в атаку! Чесне слово! Ну що за дурні? — він перелякано дивиться на мене, бо розуміє, що ляпнув зайве.

— Та не хвилюйся, я ж теж із нижчих чинів, розумію. То що далі було?