Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— А ви б, Іване Карповичу, обережніше зі словами. Все ж таки справді поліція, — обережно каже Маєвський.

— Вибачте, Климентію Євграфовичу, зірвався.

Тут прискакує до нас козак, запрошує до Капітанівської школи на важливу нараду. Ну, не нас, звісно, а Климентія Євграфовича, але й я поїхав. У школі зібралася купа всякого начальства і з повіту, і з губернії. Усі верещать, гримають, тупають, наказують та вимагають. Ну, воно завжди так, що чим менше результату, тим більше крику. Так розумію, що не знайшли бунтівників, хоч дороги перекриті, а всі маєтки перевірені.

— Петербург вимагає якнайактивніших дій для розкриття цього зухвалого злочину! — це сам губернатор волає, наче його не чутно. — Негідників має бути покарано!

— Треба почати обшуки! — це вже начальник губернської поліції. — Бунтівники переховуються у когось із мужиків! Всі села, всі хутори пройти, кожну хату перетрусити, у кожний льох зазирнути і знайти! Канчуків не берегти, розв’язати язики мужикам!

Аж репається пан начальник А я слухаю і дивуюся цим дурницям А ще тому, що всі інші мовчать і слова поперек не кажуть. Хоч розуміють, що дії такі зовсім незаконні. Довелося мені нагадати про закон. Тільки перервали мене на півслові.

— Надзвичайна ситуація потребує надзвичайних дій! — гримить поліцмейстер.

— Злодії мусять бути покарані! Жорстоко! — додає губернатор. — Ми мусимо показати свою рішучість!

— Але ж закон...

— Повальні обшуки! Кожну хату, кожен сарай перерити і знайти мерзотників! — кричить поліцмейстер. — Весь повіт рачки поставити, а витрусити бунтівників!

Всі замовкли і головами кивають. Мені б так само треба було, але ото поза службою якось забув я, що не треба розумувати, особливо перед великим начальством Хотів, щоб не наробили дурниць, пораду хотів дати на користь улюбленого Отечества.

— Ваше високоблагородіє. В яких це хатах мужицьких злочинці могли сховатися? Та в кожній хаті народу повно! Зараз же зима, корови теляться, частенько і телят до хати беруть. Ну куди ж іще троє бунтівників улізе, та з них один поранений і одна жінка? Бунтівники-то з благородних, та вони і дня в хаті мужицькій не висидять, де сплять на долівці, а до вітру в мороз на гнійник треба бігати! До того ж неможливо в село заїхати на санях чужим, щоб хтось та не помітив! Неможливо, це ви в будь-кого спитайте. А як і заїдуть, так свої ж діти рознесуть по селу. Не сховатися бунтівникам у селянській хаті. То не треба по хатах шукати, бо нічого там не знайдете, а нападників проґавите і людей роздратуєте, бо ж козаки коли обшук роблять, то канчуків таки не жаліють і спини мужицькі не бережуть. Навіщо ж своїх людей проти себе наставляти?

Кажу так спокійно, а на мене вирячилися всі, наче я не слушну думку висловлював, а государя імператора лаяв.

— Хто це такий? Ти як посмів, мужик, голос подавати! — як заверещить пан губернатор. — Ану геть звідси! Геть!

— Вивести його звідси! Забрати! — кричить поліцмейстер.

Тут підхопили мене два поліцейські під білі рученьки і потягли до виходу. І жодна добра душа за мене не вступилася, боялися гніву начальственного. Ну, геть так геть. Виштовхнули мене зі школи, іншому б і мемелів дали, а мені побоялися, бо знали, хто я такий, що в охоронному відділенні служив.

Випхали. Що ж, воля ваша. Але справи я не покинув, бо видавалася вона мені дуже цікавою. Бачу, сани їдуть. Спитав куди, кажуть, що на Ромни, попросився, узяли. Їхав власник лісопильні з Ромен.

— Оце поїхав ліс подивитися, бо ж узимку краще за все дивитися. Всі огріхи і недоліки видно, нічого не сховається. Повертатися став, а тут усі дороги перекриті. Разів десять уже мене обшукували, вже всі гроші витрусив козакам, — бідкався мужик.

— А що їм до вас? Шукають же трьох благородних?

— А козакам байдуже, кого шукають. Кажуть, що відвезуть у холодну, кинуть на тиждень, щоб розібратися, хто я і що я. В холодну мені не хочеться, я ж не волоцюга якийсь. То платити доводилося, щоб не чіпали. Отак усі гроші і витрусив. Тьху, не пощастило як. Ще й гайок, який придивлявся, поганенький виявився, — зітхає чоловік.