— Та у сектантів якихось.
І тут посміхнувся я і заспокоївся. Бо от чого ніколи не бувало, так щоб бунтівники з сектантами разом були. Не любили один одного і трималися завжди подалі, хоч і ті, і сі — вороги імперії. А що тепер ось бунтівників у них знайшли, то нічого дивного. Сектанти завжди крайні, ось їх і прихопили. Головне зараз перед Петербургом відзвітуватися, що знайдені бунтівники. Потім виявиться, що не вони, але то потім Тоді вже і шум навколо пограбування вщухне, а може, і самих нападників знайдуть. Хоча ні, не знайдуть, бо не знають, де шукати. А я знав. Та пробув у холодній аж три дні, поки мене граф не витягнув.
— Я б сам і не вдіяв нічого, бо губернатор на вас дуже розлючений. Але Олексій Посульський свої зв’язки задіяв. Ви його знаєте?
— Трохи, — посміхаюся, а сам згадую те моє полювання на людожерів. Аж не віриться, що справді то було. — Дякую, що не забули.
— Ні, не забули. А бунтівників схопили. Без мене, — зітхає граф і в розпачі крутить головою. — Я ж їх так схопити хотів! Щоб у газетах написали!
Він такий нещасний, ледь не плаче. Ото про газети в нього манія прямо якась. Хоче в газети потрапити. Я так навпаки вважаю, що краще в газети не потрапляти, бо там або про жертви злочинів пишуть, або шкандалі якісь, або некролог. В біса воно треба? Ото таке кажу графу, а він тільки головою крутить.
— Не вчіть мене, Іване Карповичу, краще самі обережніші будьте. А то і так у губернії у вас вже репутація поганенька. Ледь не за бунтівника мають.
— Буду обережним, Климентію Євграфовичу. Дуже вам вдячний, а ще можна прохання до вас?
— Яке? — дивиться з-під очей насуплених.
— А ото ви ніж показували, з німецької сталі. Можна його у вас попросити на кілька днів?
— Ніж? А що, сподобався? — одразу всміхнувся Маєвський, наче я йому грошей дав, почав длубатися у своїй торбині, яку завжди носив із собою. Чого в тій торбині тільки немає! Купа всього, наче в перекупки на базарі. — Ось! Прекрасний інструмент! Два леза, шило, консервний ніж, терпужок, пінцет, штопор! Хіба не диво?
— Ага, чудовий ніж, — узяв я цю цяцю, роздивився з усіх боків, щоб граф побачив моє захоплення. — А зараз дозвольте мені додому відбути, поспішаю.
— Давайте підвезу. Я тут іще сокиру німецьку купив. Чудо-сокира! — хвалиться граф, у якого на путнє щось ніколи грошей немає, а на забавки різні — повно. — І сірники фосфорні, які хоч у дощ, хоч у сніг, та хоч у самій воді загоряються!
Ледь від графа відкараскався і побіг собі. Звісно, не на хутір, а до лісопильні, яка на околиці Ромен була. Знайшов господаря.
— Доброго дня, пам’ятаєте, підвозили мене?
— Пам’ятаю, — дивиться здивовано.
— Ви казали, що на Чорний гай не втовпишся на купівлю. А хто його взяти хоче?
— А навіщо вам?
— Я Іван Карпович Підіпригора Чули про такого?
— Ви? — дивується господар. Ну, воно не дивно, що дивується, бо я ж три доби у холодній просидів, вийшов м’ятий та неголений, наче волоцюга якийсь.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша: Назустріч славі“ на сторінці 52. Приємного читання.