Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Що саме?

— Бунтівники пограбували потяг. Узяли поштовий вагон, забрали купу грошви і вистрибнули біля Чорного гаю. То можуть у будь-який момент завитися.

— Та вони, вже, мабуть, далеко звідси, навіщо їм тут вештатися?

— Ні, дороги перекриті, вони б не встигли втекти. До того ж, у них поранений. Їх троє, два чоловіки та жінка.

— Жінка? — дивується Боротянський. — Заручниця, чи що?

— Ні, з ними була, теж злочинниця, надзвичайно небезпечна.

— Небезпечна? — панич на те.

— Так, дуже небезпечна, вбила щонайменше двох: одного офіцера і жандарма! — наче у захваті каже Климентій Євграфович. Ну, це у панів буває, люблять вони незвичайних жінок. Чим більше вструже, тим більше їм цікава. Пам’ятаю, як їх благородь штабс-капітан Мельников захопилися колись дівкою, яка отруїла свого дядька-фабриканта, щоб отримати спадок і передати гроші бунтівникам. Інший би тримався від такої подалі, а Мельников усе стогнав та вірші писав. Оце, дивлюся, і Боротянський, як почув про вбитих жінкою, так зацікавився, аж кахикати покинув. А граф продовжує:

— Окрім неї, ще двоє чоловіків, один із них поранений. Вони зараз десь поблизу ховаються, але ми їх знайдемо. Коло звужується, і їм не втекти! Я затягну зашморг на їхній шиї, — каже граф і ногою тупає. — Ці мерзотники заслуговують на шибеницю і на ній скоро опиняться!

Володимир якось ніяково посміхається.

— Ти такий войовничий, Климентію.

— Просто злочинці мусять відповісти! А ти, Володю, будь обережний. Якщо побачиш когось незнайомою, то не ризикуй. Ті негідники озброєні і небезпечні. Вони вбили двох офіцерів і кількох жандармів, ще кількох поранили. В них навіть бомби можуть бути. То не підпускай їх близько, а вбивай на відстані! — Маєвський трусить головою так, наче за ним великий досвід убивств і здаля, і зблизька. Хоча не певен, що він у своєму житті бодай курку зарізав. Але в панів ото буває, що надумають собі бозна-що і далі за тим бозна-чим женуться. Он як ті ж бунтівники, більшість із яких могли жити й горя не знати, бо ж із заможних родин, з освітою. Живи та радій, а вони ні, лізуть, хто на каторгу, а хто й під кулі.

— О Господи! Такі ж тихі краї в нас були! — зітхає Володимир і знову кахикає, переступає голими ногами в капцях.

— Були і будуть, коли я тих мерзотників спіймаю! Оцими руками пристрелю, наче собак скажених! — граф щось зовсім розійшовся, і Володимиру аж якось ніяково через нього.

— Климентію, ти наче якийсь кровожерливий варвар. Менше читай пригодницької літератури.

— До чого тут література? Я — вірний син своєї Вітчизни, завжди на її сторожі! Готовий пролити кров за царя та Вітчизну! — аж кричить Маєвський, вже і мені за нього соромно.

— А у вас зброя є? — питаю я, щоб змінити тему розмови.

— Є. Револьвер та дві рушниці мисливські, покійного батька, — киває Володимир і знову кахикає, потім сякається у носовичок, який все тримає при роті.

— Погано, що ти сам живеш, — це вже авторитетно заявляє Маєвський. — Може б, кількох мужиків попросив пожити? А то будинок далеченько від села.

— Не треба На вікнах ґрати, двері дубові. Мене два роки тому пограбувати хотіли, то я подбав про безпеку. — Володимир каже і тут уже починає так кахикати, що, здається, всю горлянку собі вирве.