Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Добре, в кухні вляжуся, — кажу і позіхаю, як дурний. Іду до кухні, а в самого аж ноги заплітаються. І не придурююся, а так і є. Перед очима все пливе. Ледь дійшов, упав і як провалився. Не можна було цього робити, але не керував я собою. Потім чую, що говорять наді мною. Очей не розплющую, слухаю. Наче завертають мене у щось, у мішок якийсь.

— Так, раз-два, узяли! — чую голоси ковалів. Узяли вони мене і понесли кудись. Наче на вулицю, там на віз поклали, сіном прикрили.

— Тушу Вчителю покажемо, а потім бричкою та конем займемося, — каже один із братів.

— Хороший кінь! Оце так здобич!

— Головне, щоб на жертву підійшов! Н-н-но!

Затрясся віз по дорозі, мені знову паморочитися почало. Дивуюся, яке міцне снодійне, що трохи ж тільки побуло у шлунку, а вже як схопило. Якби не виблював усе, то спав би зараз, наче немовля після цицьки. І так заснув, бо заколисувало на возі. Прийшов до тями, коли знову мене несли. Сходами, вниз кудись, у прохолоду. Потім розгорнули мене, почали роздягати. Швидко та вміло. Лежу, анічичирк. Бо навіть якби підхопився, так у голові каламутно, що невідомо, чи на ногах би втримався, не те щоб битися з кимось.

— На стіл його! — це один із ковалів. — Покличте Вчителя.

Поклали мене на стіл голого. І тут мені стало страшно. Чи не помилився я? З небезпечними людьми граюся, які жодної хиби не вибачать. Ледь око одне розплющив, бачу, що в підземеллі я. Без вікон, але видно, бо кілька смолоскипів горить. Стіни з дикого каменю, он шафа з ножами та сокирами, у стелі гак міцний. Все як Посульський розповідав. Матір Божа, невже я у самому кублі тих убивць?

— Не вбивайте мене! — чую жіночий голос десь за головою, не бачу, хто говорить.

— Лежи ти! — зло відповідає коваль.

— Будь ласка! Не вбивайте! — по голосу чути, дівчина молоденька, перелякана, голос аж тремтить. Мені такі голоси як ножем по серцю, бо одразу згадую я маму свою, яка так само гірко плакала.

— Закрийте їй рота! — дратується коваль.

Якесь мугикання, і дівчину більше не чутно. Мабуть, зав’язали їй рота, Я хвилююся за неї, а потім мені аж холодно стає, бо я остаточно опритомнів і зрозумів, куди втрапив. До самих жорстоких вбивць у руки. Кістки зі слідами зрізаного м’яса, черепи в підвалі, ніж і сім чарок витанцьовують! Дурню! Як міг! Не встиг і полаяти себе, як двері відчинилися, почулися кроки. Око трохи примружив, дивлюся, іде сходами чоловік у ошатному білому вбранні, урочистіший за панотця на великодній службі. В руці тримає ціпок важкий, прикрашений камінням коштовним, що аж виблискує у світлі гасових ламп! Заплющив я око, щоб не помітили. Чую, як підійшов чоловік.

— Ось, принесли ми тушу. Подивися, Вчителю, — каже коваль, так шанобливо, наче до справника звертається чи навіть до губернатора.

— На бричці до вас приїхав, чалим конем? — питає Вчитель, і голос цей я пізнаю, бо це ж господар майстерні, як я думаю — Сверстюк! Тільки тепер балакає не як мужик, а з інтонаціями щонайменше повітового благочинного, а то й єпископа!

— Хороший кінь, Вчителю. На славу кінь!

— Кінь, може, і хороший, а туша — ні, — каже Сверстюк, нахилившись до мене і кілька разів торкнувшись.

— Чому, Вчителю? — дивується коваль.

— Жилавий дуже. Не вжуєш, — каже Сверстюк, і тут він правий, бо за місяці пошуків схуд я так, що сама шкіра, кістки та жили. Не до їжі мені було, щось перехоплю в дорозі й далі їду.

— Та ми його підгодуємо, Вчителю! — тут уже обидва брати почали переконувати. — За три тижні буде як порося в нас! Сала у три пальці!