Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— А як ви сюди потрапили?

— Та тебе вирішив урятувати, а в результаті й сам пропав, — закрутив я головою, а потім подумав, що, може, це буде мені якимось виправданням, що смерть прийняв, бо хотів допомогти дитині безневинній. Я ж у житті багато чого наробив, і вбивав, і брехав. Воно-то, звісно, не з доброї волі, а зі службової необхідності, але все одно. Навіть сльозу я пустив, коли подумав, що смерть моя буде відпущенням за гріхи мої. Помолився про себе, заспокоївся, бо ж негідно смерть із метушливою душею зустрічати.

Ото так я лежав досить довго, аж до вітру схотілося. Але де той вітер? Лежу, терплю, коли чую голоси на сходах. Ось двері відчинилися, зайшли негідники в білому, під руки Сверстюка ведуть. Мабуть, перемотали йому рани, але все одно слабкий. Двоє братів-ковалів його тримають.

— Не став я чекати довго! Уб’ю тебе зараз! — кричить мені Сверстюк, і очі в нього вогнем пекельним палають. І вб’є ж, мерзотник, уб’є! Завів он пісню мовою своєю собачою, мене підхопили знову і на вже знайомий гак підвісили. Он і жіночки зі срібним тазом і тацею з чарками. Прийму смерть мученицьку, прийму смерть нелюдську. Господи Ісусе, прийми душу мою многогрішну і прости мене; що накоїв я за життя своє безпутне!

Підвішений догори дриґом, на гачку метляюся і в такому вигляді молюся. Наче неподобство якесь, але немає мені іншого виходу, ось тільки так Останні миті життя мого спливають. Ні про що не шкодую, тільки ганьба, що цим негідникам у руки потрапив.

— Прости мене, Господи, і помилуй! — шепочу ото, а Сверстюк, як зарегоче.

— Дурню! Не простить тебе Господь і не помилує, тому що наш він Бог, а не твій!

— У вас, убивць кривавих, не може Бога бути, у вас лише диявол! — дратуюся я.

— Ні, туша жалюгідна, ні! Бог за нас і Бог наш, бо ми вірні діти його і заслуговуємо на життя вічне тим, що їмо людятинку, м’ясо туш, нижчих істот, таких, як ти! Бо ви — тварини брудні, а ми, люди, створіння чисті! Обранці Божі, бо виконуємо настанови його!

— Нечистій силі служите і в пеклі горітимете! — кричу я в обуренні, бо бачив злодіїв багато, але щоб вони ницість свою Господом прикривали! Оце так зухвальство! — Вічні муки вам за кров людську і душі згублені! Вічні муки!

Регоче зі слів моїх Сверстюк і ще заводить пісню незнайомою мовою. Він заводить, а всі підтягують, хором Пританцьовують, у долоні плескають, а Сверстюк на мене сунеться. От чи думав я, що смерть моя така огидна буде? Та ніколи! Молюся і вже ніж: на горлянці відчуваю, очі заплющив, щоб цієї гидоти не бачити — коли раптом постріл. Постріл!

— Ану припинити!

Знайомий голос! Та це ж Посульський. Чую, як охнули негідники. Розплющив очі, але нічого за Сверстюком не бачу.

— Всім стояти на місці, а то перестріляємо!

— Та це ж той негідник, який під Гадячем від нас утік! — пізнає Сверстюк. Поплічники його аж завивають від роздратування.

— Стояти! — кричить Посульський.

— Взяти його! — командує Сверстюк.

— Стріляй головного, інші тут барани! — кричу я щосили.

І постріли, крики, метушня, на мене Сверстюк падає у білому своєму вбранні, на якому розповзається кривава пляма. Ціла війна у підземеллі, стрілянина така, як ото на Криваву неділю в Петербурзі! Господи, негідники не зарізали, так Посульський пристрелить!

Але пощастило, не поцілив.