Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ну, хто перший на смерть? — зухвало посміхаюся я, бо тут як із собаками, не можна показувати, що злякався.

— Схопити його! — кричить Сверстюк, і натовп зривається на мене. Треба було одразу Сверстюка добивати, не здогадався я. Кинулися на мене, три постріли встиг зробити, усіма поцілив, коли збили мене з ніг і почали бити. В руках у них сокири та ножі, швиденько б мене пошинкували, наче капусту. Та пощастило.

— Не вбивати його! Не вбивати! — це знов Сверстюк. Слухають його, бо відступили, прибрали зброю від мене. Лежу скривавлений, бо ж устигли трохи порізати, іроди.

— Зв’язати його! Я сам візьму його кров!

Зв’язали мене, так-сяк рани перемотали, щоб кров’ю не зійшов, поклали на стіл, стали заливати у рот бражку. Як не кахкав, а наковтався, і стало мені не так страшно. Наче в тумані бачив, як підвісили мене за ноги до стелі, туди, де дівчина була, як підійшов до мене Сверстюк із ножем, щось там заспівав, узяв лівою рукою за волосся, а правою ніж тримав, поклав його на шию мені і впав зненацька. Заслаб, бо ж я його і перший раз поцілив, і другий, коли стріляв. Не смертельно, але два кульових поранення — це не жарт. Віднесли Сверстюка кудись, а потім і мене з гачка зняли.

— Вчитель уб’є тебе, коли набереться сил! — поклали на стіл, прив’язали міцно і пішли. Темрява у підвалі, вб’ють мене скоро, а мені не страшно анітрохи, навіть весело. Хороша в них бражка була, що отак бадьорила людину. Щось мені думалося, думалося, а потім заснув я. Прокинувся від плачу. Поруч десь. Це та дівчина плакала. Її, мабуть, від бражки попустило, і стало їй страшно.

— Не плач, дівчино, — сказав їй.

— Вб’ють нас! — бідкалася вона.

— Ну, днів кілька ще поживемо.

— Ні, ось-ось вб’ють! Я це відчуваю.

— Головний їхній поранений, а без нього вбивати не будуть. Поживемо ще.

— Вб’ють нас, вб’ють! — і далі плаче. Дитина, що ти хочеш.

— Як ти тут опинилася? — дітей краще відволікти, аніж просити не плакати.

— Я в Сороки йшла, на роботу найматися. Мені там було місце служниці. Дорогою черевик у мене порвався. Я б то і босою дійшла, але в Сороках пани, не могла туди я босоніж прийти. То зайшла я до майстерні, щоб полагодили мені черевик. Наче хороші люди, обіцяли все зробити, поїсти дали, тільки я після того борщу нічого не пам’ятаю. Прокинулася вже тут. Ой Господи, вб’ють нас, вб’ють!

— Давно ти тут?

— Не знаю. Тут же темно, ані ночі, ані дня не видно. Здається, що давно. Тиждень, чи що. Не хочу вмирати, не хочу!

Ну, я теж вмирати не хотів. Смикнувся на столі, але прив’язали мене міцно, не вирвешся. Почав думати. Була надія на телеграму Посульському. Але от він її сьогодні вранці отримав, навіть якщо одразу кинувся їхати, то це ж увечері тільки в Києві буде, а сюди наступного дня по обіді, не раніше прибуде. Вся надія, що Сверстюка я добре зачепив, не швидко він оклигає.

Лежу і відволікаюся думками, щоб як дівчина про смерть не скиглити. Бо від того скиглення жодної користі, сама ганьба Пам’ятаю, як у Києві на Косому капонірі в 1907 році бунтівників розстрілювали. Тоді всілякі провокатори солдат підбурили на повстання проти правлячого дому. Повстання придушили, а винуватців під суд і до стінки. Так ось біля стінки дехто трясся та ридав, пощади просив, на коліна падав. А деякі стояли спокійно, наче не смерть вийшли прийняти, а повітрям свіжим подихати. І от дивився я на них, розумів, що бунтівники, злочинці, але поважав. Всяко може людина жити, але хоч померти мусить гідно.

— Ой уб’ють мене! — все краялася дівчина.

— Нас уб’ють! — роздратувався я. — Нас!