Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Я лише охороняв його.

Війт посміхнувся, а потім знову вдарив. Дуже несподівано і знову двічі.

— Якби ти охороняв його, ти б не відходив від полковника ані на крок. А ти нишпорив містом, наче скажена лисиця! Що ти шукав?

Він питав мене, а я стогнав і пускав слину, показував, як мені важко і боляче. Хоч там сильно удавати не доводилося. Мене примусили стати рівно, війту подали рушницю. Він приставив її мені до лоба.

— Кажи, інакше помреш, — війт був серйозний, і я не мав жодних сумнівів, що він вистрелить прямо зараз. Якби він хотів дізнатися, він би катував мене. Але йому було байдуже, просто пристрелить і забуде.

— Я шукав тих, хто не давав будувати нову залізничну колію.

— Знайшов?

— Ви мене знайшли, — скривився я, і війт прибрав рушницю.

— І як ти здогадався, що це ми?

— Здогадатися було легко, бо ж саме ви були зацікавлені в тому, щоби колії не було. Ви ж добре заробляли на перевалці пороху до станції.

— Заробляли і будемо заробляти.

— Здається, що так. Але що ви робили з інженерами? Чому один збожеволів, а інший застрелився?

— Побачиш, — він зловісно всміхнувся і щось сказав своєю мовою. Мене схопили, одягли мішок на голову і кудись потягнули. Недалеко, кинули у якийсь підвал. Зачинили. Темрява і тиша.

— Тут хтось є? — ніхто не відповів. Я підвівся. Зі зв’язаними руками важко скинути мішок з голови, але скинув. Потім мацав стіни як міг. Вони складалися з великих кам’яних брил, були дуже міцні. З підвалу нагору вели круті сходи, які зачинялися важкими дверима. Я зліз униз. Зняв чобіт, лівий. Потім схопив його зв’язаними за спиною руками. Доліз до каблука. Довго сіпав, аж поки каблук відійшов. Під ним було невеличке лезо. Про таку хитрість мені розповів колись граф, який вичитав це в книзі про пригоди. В тих книгах було повно всяких дурниць, але траплялися і розумні речі. Як ось ця, що мені одразу сподобалася. Бо всяке може бути, а лезо ніколи не завадить. Обережно взяв його двома пальцями і почав різати мотузку. Вона була міцна, пиляти незручно, то довелося мучитися довго, аж поки не перерізав. Звільнив руки, підійшов до дверей. Сподівався, що в них буде замок, але двері зачинялися ззовні на засув. Скоріше, на кілька, бо дуже вже міцно висіли. Спробував ще понишпорити стінами, але кладка була якісна, жодної шпарини. То довелося чекати. Досить довго, я кілька разів засинав, поки нарешті почув, як гримають засуви. Я лежав під стінкою, спиною до неї, начебто зі зв’язаними руками. До підвалу зайшло двоє горюнів зі смолоскипами. Один хотів брати мене за ноги, інший під руки, і так нести. То перший отримав чоботом в обличчя, а другому я увігнав лезо в шию. Потім вихопив смолоскип і бив ним Обох. Побіг до виходу, вискочив нагору й опинився у великій хаті, тій самій, де сталася перша розмова з війтом Ось і він стояв, в оточенні кількох десятків горюнів. Вони здивовано дивилися на мене. І всі стояли біля дверей. Я кинувся назад, спустився до підвалу, схопив одного з горюнів, приставив йому лезо до горлянки.

— Я вб’ю його! Вб’ю! — я щосили кричав, виходячи нагору. Горюни вже вихопили ножі, деякі навіть рушниці з пістолетами.

— Відпустіть мене, і я залишу його живим!

— Відпустити? — війт засміявся, і мені дуже не сподобався його сміх. — Залишиш живим? Хіба нам потрібен воїн, якого ворог може захопити, наче дитину? Ні! — війт щось сказав своєю мовою, мабуть, перекладав іншим горюнам Ті закрутили головами. Хлопець, якого я схопив, почав плакати. Постріл. Хлопець стукнувся об мене і завалився на підлогу. З-під нього текла кров.

— Кинь лезо! — війт цілився в мене другим стволом рушниці. І я кинув лезо. Мене схопили, жорстоко били, мабуть, і вбили б, але війт наказав припинити. Потім до хати завели професора. Переляканого і з синцем на обличчі.

— Це він, це він! — заверещав професор і вказав на мене. — Він розпитував про вас! Але я нічого йому не сказав! Зовсім нічого! Відпустіть мене!

— Сказав, усе розляпав! — не погодився я. Втрачати мені вже було нічого.