Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Я не з лякливих.

— Іване Карповичу, ви просто не знаєте, про що говорите!

Решту часу професор плакав і плутано розповідав, яке пекло чекає на нас попереду. Щоб не слухати його, думав про Моніку. Як би я хотів побачити її ще. Я мусив вижити, мусив.

За нами прийшли нескоро, вивели надвір. Там уже було темно. Навколо нас стояв цілий натовп зі смолоскипами. Професор кинувся у ноги війтові, мабуть, просив не вбивати його, лепетав горюнівською мовою. Але війт закрутив головою і щось крикнув. Натовп, а тут було до тисячі людей, заволав і підняв до неба вогняні смолоскипи. Нас схопили і повели. Спочатку селом. Дивним селом, майже не схожим на звичайні українські села, та й російські теж. Довгі хати, зовсім без вікон, поєднані з сараями. Навколо будинків зовсім немає тинів. Просто хати і все.

Ось село закінчилося, нас повели якоюсь дедалі вужчою стежиною в лісі. Під ногами хлюпала вода, болото було десь поруч. Вели довго, можливо, версту, увесь час горюни співали і махали смолоскипами. Чоловіки були озброєні мечами та списами. Нас вивели на піщану косу, за якою протікала невеличка річка. На березі стояв пліт десь два на два метри завбільшки. На одному кінці плоту було викладене камінням коло, в якому палало багаття. Війт щось наказав, нас схопили і примусили відкрити роти. Примушували грубо, кинджалами, мені боляче порізали губу. Тримали лезо між зубами, жінки щось заливали нам у рот із глечиків дивної форми. На смак напій був трохи схожий на горілку, тільки з запахом трав. Нас із професором поклали на пліт поруч із вогнищем Кайданів не знімали. Професор почав плакати, щось кричати, мабуть, мовою горюнів, але його не слухали. Війт щось сказав своїм людям, ті почали хором співати. Він вдарив ціпком у пліт, і його понесли до води. Війт махнув рукою, і пліт уже був на воді. Потім він штовхнув його ціпком, і ми з професором попливли. На плоті пахло чимось дивним, запаморочливим, мабуть, від багаття.

Я все чекав, що нас будуть убивати чи за нами будуть іти. Але течія потроху несла нас, і натовп зі смолоскипами залишався позаду. Я не радів передчасно, я розумів, що просто так нас не відпустять, тим більше, що професор продовжував плакати і вити.

— Та припини ти! І так тоскно! — гримнув я на професора, а сам озирався навкруги. Натовп зі смолоскипами вже був далеко позаду, нас оточував темний ліс, серед якого текла неширока річка з повільною течією. Ми були як на долоні, на плоті з багаттям, нас легко можна було застрелити, і це мені не подобалося. Я подивився, як би лягти, щоб мене важко було поцілити. — Ну не вий, а то скину тебе у воду! — настрахав я професора, розпач якого мені заважав.

І ще щось заважало. Щось точно заважало, але я не міг зрозуміти, що саме. Я крутився, погрюкував кайданами, чекав на кулю будь-якої миті, а потім зрозумів, що мені страшно. Так-так, страшно. Я багато чого бачив у житті, кілька разів був на межі смерті, але ніколи не боявся. Бо це дурне почуття, яке заважало рятуватися. Я завжди був спокійний і не дозволяв паніці охопити себе. А тут я вже тремтів. Страшно, дуже страшно, надзвичайно страшно. Я не розумів, чого саме я боюся. Намагався заспокоїти себе, шепотів, що найстрашніше з того, що може трапитися, — мене вб’ють. І все. Треба заспокоїтися і спробувати цього уникнути. Я казав собі правильні речі, але не чув їх. Мене трясло від жаху. А тут іще верещав професор, який почав битися головою об пліт, розбив собі обличчя. І мені теж захотілося битися головою, втекти у біль, втекти хоч куди від цього жаху, який мене обступав.

— Ворони! Ворони! Ні! — заверещав професор і почав плазувати плотом, наче переїханий колесом червак. Я хотів заспокоїти його, які там ворони у нічному лісі, коли сам відчув рух їхніх крил і хижі погляди. Саме відчув! Не побачив і не почув, а відчув і зрозумів, що ось тепер боюся по-справжньому. Ворони, ворони! Вони зараз розклюють мені голову! Ні!

— Змії, змії! — заверещав професор, який, мабуть, хотів зістрибнути з плоту в річку, бо дивився у воду. — Змії! — заволав він і різко відкотився від води до вогнища, притиснувшись до нього спиною. Запахло смаженим, бо камені вогнища встигли розпектися, професор заверещав, але анітрохи не відсунувся.

— Змії! Змії!

І я теж побачив тих змій! Вся ріка складалася зі змій, величезних чорних отруйних змій, то вони, а не вода, несли нас кудись у чорний жах! Змії! Я сам відсахнувся від краю плота, я...

Я з усієї сили ударився головою об пліт. Я мусив скинути з себе цю мару, яка налізла на мене! Які ворони, які змії, що це за маячня! Професор верещить наче різаний, але то він, а це я! Я не вірю, у цю маячню, я... Я почув виття вовків і жах, страшний жах почав таврувати мене, наче розпеченим залізом Професор зовсім божеволів, я на власні очі бачив, як біліє його волосся і...

В мене була мить, усього мить, коли розум був ще при мені, коли він випірнув з моря жаху, яке накрило мене з головою. І цієї миті мені вистачило, щоб зрозуміти, що робити. Я завжди обмірковував свої кроки, думав, що буду робити в такому випадку і що в іншому. Я знав, що успіх приносять добре обмірковані операції, в яких на будь-яку несподіванку був свій план. Але іноді часу, щоби все обміркувати, не було, іноді треба було діяти і діяти терміново. І тоді я зрозумів, що плисти далі на плоту — то вірна смерть. Мене вистачить трохи надовше, ніж професора, але я все одно збожеволію, жах виїсть мене, наче миша горіх. Треба було зробити щось несподіване, щось таке різке, що могло дати мені хоч малий шанс їх благородь штабс-капітан Мельников, який полюбляв грати в шахи, називав це «хід конем», якийсь несподіваний для всіх і для самого себе крок, який усе змінював. Це я потім уже довго розумував, а тоді в мене була мить, а може, менше миті, коли жах і паніка хоч трохи відступили. І я кинувся до професора Він заверещав гучніше, побачивши мене, може, подумав, що я вовк, а я з усієї сили вдарив його лобом у лоб. Професор вмить знепритомнів, а я з розгону вдарився головою об одну з каменюк, якими було викладене вогнище. І теж знепритомнів.

Отямився, коли вже почало потроху світати. Багаття догоріло, там лише жевріло кілька жарин. У мене боліла голова Що й не дивно, їй добряче дісталося. Поруч хрипів професор. У нього було перелякане обличчя, мабуть, йому наснилося щось погане. Я подивився на його обличчя і згадав ніч, той страх. І він повернувся. Я затремтів. Навколо вже почало трохи світлішати, річка принесла нас у якийсь затон, нічого страшного, але мене почало колотити. Я звісив голову і опустив її в холодну весняну воду. Тримав там довго, скільки міг. Потім підняв і хапав ротом повітря. Жах наче трохи зменшився. Я штовхнув професора Той розплющив очі й перелякано подивився на мене.

— Нам треба тікати, — сказав йому.

— Ми живі? — здивувався він.

— Здається, так. Підводьтеся.

— Що ви збираєтеся робити?

— Тікати з плоту. Майже впевнений, що вони пошлють за нами човен. Принаймні щоб зняти кайдани.