Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

То у п’ятницю зранку я вже торохтів із Чалим на Охтирку. Думав про те, хто на мене там чекає. Мабуть, пан якийсь, бо ж почерк вишуканий, штиль теж, конверти дорогі й зустріч у готелі. Купець якийсь ніколи б у готелі не призначив. Обрав би трактир чи крамницю свою. Точно пан. Але не з тих панів, що по балах літають, а з тих, що справу знають. Он десятку в додатковий конвертик вклав, бо ж чув, що поштарі люблять конверти на світло дивитися. І як щось таке цікаве побачать, то собі забирають. А лист, зник лист, не знаємо, де й подівся. То ще в один конверт гроші завернув, щоб поштарі не побачили і дійшов лист до адресата. І поклав же рівно стільки, скільки потрібно, щоб і зацікавити мене, і марнотратом не виглядати. Оце почуття грошової міри, воно у панів нечасто трапляється. Вони про гроші думати не люблять, бо це, мовляв, ницість. Розкидаються грошима, а потім без копійки залишаються. Вчора був орел, а сьогодні курка обідрана. Багато я таких історій бачив. І скажу, що гроші не любити можна, але поважати їх потрібно. Бо за неповагу до себе гроші карають незгірше, аніж керівництво.

Ото за роздумами приїхав до Охтирки, випив чаю, покрутився біля готелю «У Генріха», щоб там не чекала мене якась халепа. Це в мене ще з контори звичка, що місце зустрічі краще заздалегідь вивчити, щоб сюрпризів не було. Дав портьє гривеник для покращення стосунків.

— А скажи, хто у тридцять шостому номері живе? — питаю.

— У тридцять шостому? Вже ніхто, — каже портьє. — А вам ось лист.

Дав мені конверт і всміхається. Я відійшов, читаю. «Шановний Іване Карповичу, чи не будете Ви проти пообідати зі мною в ресторані „Шантільї”, це поруч із міською думою. Назвіться швейцару, він проведе. З повагою, Ваш шанувальник». Почерк той самий і папір теж А ще аркуш зі схемою, як проїхати з готелю до ресторану. Поїхав. У ресторані було багацько відвідувачів, але мене швейцар одразу відвів до окремого кабінету на другому поверсі. Там уже чекав на мене чоловік років сорока, у сюртуку, в блискучих дорогих черевиках і з «метеликом». Зустрів мене біля дверей, потиснув руку, запросив жестом за стіл. Пустий стіл. Ну, це і правильно, спочатку справа, а потім їжа.

— Іване Карповичу, дуже радий, що ви відгукнулися на моє прохання, — сказав чоловік і всміхнувся, щоб показати спокій, але відчувалося, що трохи нервує. Розмовляв мій шанувальник по-нашому, по-мужицьки, хоча серед панів таке нечасто буває.

— Чим зобов’язаний вашій увазі?

— Справою, Іване Карповичу, важливою справою, яка є в мене до вас.

Він усміхається, а я його розглядаю. Десь бачив. У мене пам’ять на обличчя, як в Уляни Гаврилівни на слова. Бачив. Раз чи два, але знайоме обличчя.

— Та спочатку я відрекомендуюся. Звати мене Олексій Посульський, я тутешній землевласник. Чули про мене?

— Чув, — киваю. Ну справді, він же! Перший багатій в Охтирському повіті. Отримав від батька у спадок маєток. Великий, але вкрай занедбаний. Тричі під заставою, боргів на десятки тисяч. То цей Посульський покинув навчання в Москві, узявся за справи, кілька років і вдень і вночі працював, піднімав маєток — і підняв. Таким виявився метким, що не тільки батьківщину врятував від кредиторів, а ще й навколишніх земель та економій докупив. Збіжжям торгував, худобу скуповував, лісом займався, оце зараз начебто нафту знайшов у себе на землях. Поважна людина.

— Отже, тепер почну про справу. Тільки прошу — все, що почуєте від мене, мусить залишитися в цій кімнаті, — знову всміхається, тільки зовсім не весело йому, і губи зубами кусає.

— Інакше і бути не може, — запевняю його.

— Добре. Отже, мені, Іване Карповичу, потрібно, щоби ви знайшли одних людей.

Дивиться він на мене, а я микитую. Людей? Боржників? Сердечні справи? Прикажчик із готівкою втік?

— Яких я вважаю небезпечними для себе, — продовжує Посульський.

Революціонери хочуть для партійок своїх гроші заробити? Кримінальники якісь?

— Що скажете, Іване Карповичу?

— Нічого не можу сказати, бо нічого ще не почув.

— І то так, — він усміхається, заглядає в очі. Здається, вивчає мене, досі не вирішив остаточно, чи мати зі мною справу. Мовчить.