Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ганнуся до Києва поїхала дванадцятого квітня. Лист же був від чотирнадцятого. У листі написала, що приїхали вони вночі до Варшави, зараз розвезуть їх по місцях роботи, потім докладно все мені напише, де влаштувалася і як. Але ж більше не написала І лист чомусь довго йшов. До Конотопа він аж двадцятого червня потрапив.

— Більше двох місяців! Щось задовго навіть для Варшави, — погоджуюся я.

— І на пошті мені сказали, що відправили лист не з Варшави, а з Кременця.

— Звідки?

— З Кременця, місто таке на австрійському кордоні, у Волинській губернії. Тамтешнього поштового відділення штамп на листі стоїть.

— Дивно якось, що приїхала ваша дочка до Варшави, а лист про це з Кременця прийшов.

— Дивно! Підозріло! Кажу ж, сталося щось! Всім кажу, а нікому діла немає, ніхто мене і слухати не хоче! І ніяк мені людей зацікавити, бо бідний я. Аби мав тисячу рублів, тоді б, може, і забігали. А то байдуже всім. То до вас я прийшов, Іване Карповичу.

— І чому до мене? — дивуюся я.

— Тому що коли в холодній сидів, чув про вас не один раз. І про справу вашу з тими ляхами, які банки грабували, і про діамант Ксенії Дмитрівни Пяльцевої. А ще зі мною сидів Василь Талалайчук. Наш, місцевий. Хоч конокрад, але непогана людина. Якось передали йому бражки з волі, підпив він і розповів про вас Як ви його знайшли і коней примусили повернути, яких він у вас украв. Казав Вася, що досі не знає, як ви його знайшли, але знає, що будь-кого ви знайти можете!

— Про чорта приплітав? — киваю я.

— Приплітав. Але то дурне. Людина, коли з нечистою силою сплутається, і сама нечиста стає. Зла та горда. А про вас тільки добре балакають. І в Ромнах, і в Капітанівці. Всі вас поважають і люблять. Я навіть до батюшки капітанівського заходив, питав, чи ходите ви до церкви. Запевнив він мене, що добрий ви християнин. Аби душу дияволу продали, то не пускало б вас до храму Божого. А то ж і молитесь, і до причастя стаєте. Тому й довірився я вам із цією справою, яка мені найважливіша. Допоможіть мені знайти Ганнусю. Будь ласка!

— Так, тільки сидіть, на коліна не падайте! — кажу йому, бо бачу, що знову він зібрався ноги мені цілувати. — Справи я таки розслідую. Але мушу вам повідомити, що роблю це за гроші.

— Я знаю. Ось, — дістає він із кишені купюри. — Ось тут п’ятдесят рублів. Все, що зміг назбирати. Це вам на початок. А далі, якщо знайдете Ганнусю, то я хату свою продам. У мене добра хата, з дубових паль, неподалік від вокзалу, в самому центрі! Добру ціну за неї візьму, тут уже не хвилюйтеся.

— А де жити будете?

— Якщо повернете мені Ганнусю, то з нею будь-де житиму! Усюди мені добре буде. А без неї — погано. Знайдіть її, благаю вас!

— Я просто хочу одразу вас попередити, що в ході розслідування всяке може виплисти, — кажу йому і в очі дивлюся, щоб побачити, чи зрозумів він мій натяк.

— Що саме? — не розуміє він.

— Наприклад те, що мертва ваша донька.

— Ні! Ні! — аж підхопився він. — Жива вона! Жива! Серцем чую, що жива! У біді, але жива! Жива! Точно вам кажу! Жива! — кричить, я киваю, а сам розумію, що серце батьківське не дуже надійний доказ, бо частенько відчуває те, що хоче відчути, а не те, що є.

— Дай Бог, щоб жива була, — киваю я.