Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Хомутинський кривиться, якось йому ніяково проводити людину з мавпою.

— Скажіть, що це Ксенія Дмитрівна попросила! — підказую я.

— Але я не зможу і вас ще провести, — бідкається Хомутинський.

— А мене й не треба, я сам. Дресирувальника з дружиною ведіть, — штовхнув я Капусту до Хомутинського. Той скривився, але повів.

Я з натовпу вибіг, знайшов свого візника.

— Ходімо! — кажу йому.

— Куди? — лякається він.

— Сюди! — і три рублі йому даю. Більше він нічого не запитував. Відійшли ми з ним за ріг, там через огорожу перелізли. Жодної охорони, мабуть, усі біля воріт зібралася. — Почекай тут, — кажу, а сам побіг до гауптвахти. Свиснув. Визирають кадети. Вже зовсім бліді та нещасні. — Ну, що, хлопці, в мене для вас добра звістка, але спочатку послухай ти мене, — кажу тому кадету, який шерех у кімнаті з діамантом чув. Починаю зображувати дещо. — Ти приблизно таке тоді чув?

— Таке, точно таке! Звідки ви знаєте? Що це було?

— Готуйтеся, скоро вийдете на волю! — і побіг я. До гостьового корпусу, де Ксенія Дмитрівна жила Його не охороняли, всі на центральний вхід побігли. Кімната Пяльцевої мене не цікавила, а ось та, де імпресаріо її жив, — то інша справа Плечем двері вибив, трохи попорпався всередині. Далі з візником пішли до центрального корпусу.

— Ой, тут самі пани! — хвилюється мій напарник.

— Не бійся, їм зараз не до нас.

Дивлюся, що натовп у корпус заходить, ми теж.

— Гольмц знову до кімнати пішов! — кажуть у натовпі. За деякий час чується:

— Виходить!

Усі повалили геть із корпусу. Он Гольмц з’явився, обличчя в нього тривожне, відображає, мабуть, роботу думки, щось собі він шепоче під носа На вулиці тихо стало, всі дивляться на нього, наче дикуни на чаклуна Ось на що Ксенія Дмитрівна зірка і найкраща співачка імперії, але й вона дивиться на англійського гостя з відкритим ротом Гольмц іде, а натовп перед ним розходиться, наче Червоне море перед жидівськими втікачами. Пішов англієць за корпус, роззирається довкола уважно. Підійшов до вікон кімнати, з якої діамант зник. Я дивлюся на візерунки з цегли на стіні аж до вікна, задоволено киваю собі. І Гольмц дивиться, а потім несподівано як озирнеться — натовп аж ахнув із переляку. Гольмц як побіжить уперед! Люди перед ним розходяться, тиснява, хтось упав, але й не крикнув, ані звуку не подав, тиша стоїть. А Гольмц біжить алеєю. Всі за ним кинулися. Ось він до останньої липи добіг — та як стрибне на неї. Підтягнувся на руках і застогнав, бо ж поранений. Натовп знову зойкнув. А Гольмц заліз рукою в дупло, яке в липі було, понишпорив там і дістав щось. Ото на дереві висить і показує всім Натовп знову ахнув весь. Бо у руках англійця був величезний діамант. «Зірка Сходу»!

— Матір Божа! — це вже Ксенія Дмитрівна голосом своїм янгольським сказали.

— Слава великому Шерлоку Гольмцу! — заверещав граф, який слідував за своїм кумиром по п’ятах.

Ох, що тут почалося!

— Слава! Слава! Слава! — кричав натовп, усі почали обніматися та сміятися.