Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Золота в тебе морда, Ваню! Така морда, що все хочеться розповісти і грошей ще дати! Якби пішов ти в шахраї, то на всю б імперію гримів!

Дивлюся, що візник заспокоївся трохи, руку дістав з-під сидіння. Поїхали ми до входу в корпус А там уже велелюдно зробилося. Авто, екіпажі, натовп витріщаю Нікого за огорожу корпусу не пускають, посилена охорона. Он трохи осторонь стоїть і Капуста з жінкою та мавпою, яка його обхопила і перелякано озирається. В інший час одразу б навколо натовп зібрався, дивитися чудернацьку істоту, але зараз не мавпу всі чекають.

— Доброго дня, — вклоняюся Капусті і його жінці.

— Доброго, — відповідає вона, заінтригована.

— Журнал узяли? — питаю Капусту.

— Так. А що ви замислили?

— Дещо для перемоги науки. Будь ласка, ідіть за мною.

— Але що відбувається?

— Хочете потрапити всередину, послухати саму Пяльцеву?

— О, Ксенію Дмитрівну! Звісно! Тільки хто ж нас пустить, тим більше з Марусею? — зітхає Капуста.

— З ким?

— З Марусею, я її Марусею назвав, — Капуста киває на перелякану мавпу. А та щось нюхати почала. Потім руку мені облизувати. Ту саму, якою я банани брав. Ну, стерво, оце так нюх.

— Завдяки Марусі й пропустять. Тільки не відставайте від мене!

— Їде! Їде! — закричали у натовпі. Дивлюся, а онде цілий кортеж авто. Наче хтось із великих князів до Сум завітав, такі почесті. А тут іще оркестр корпусу заграв, люди квіти почали на дорогу кидати. Ну, справжні урочистості. Так, он і Гольмц у першому, відкритому авто, в супроводі Ксенії Дмитрівни, голови місцевого дворянства і начальника корпусу. Оплески у натовпі, крики «Браво! Браво!», квіти так і летять! Далі авто з емблемою торгового дому «Харитоненко і син». Так розумію, що це нагороду везуть, десять тисяч рублів. Онде прикажчик, а он двоє міцних його помічників, охороняють гроші. Далі авто, мабуть, банкірів, бо серед них бачу Хомутинського, а далі ще багато інших.

Всередину корпусу пропускають лише авто з Гольмцом і нагородою. Всім іншим доводиться виходити і йти пішки.

— Миколо Ісидоровичу! — кричу я Хомутинському. Той мене бачить і кривиться. Він-то мене поважає, але коли наодинці, а ото при натовпі визнавати своє знайомство з якимось мужиком соромно. Але пам’ятає, як я йому допоміг, то підійшов.

— В Азовсько-Донському банку розповіли, що приходив товстун, орендував на тиждень банківську скриньку. Не місцевий. В інших банках нових клієнтів по скриньках не було, — шепоче Хомутинський, і по ньому видно, що швиденько хоче він закінчити розмову.

— Дякую, а хочете Ксенії Дмитрівні прислужитися? — питаю я.

— Як? — дивується Хомутинський.

— Вона дуже любить фокуси з мавпами. В Європі побачила і тепер просто божеволіє від них. А тут у мене дресирувальник знайомий є. Ось! — я штовхаю до Хомутинського Капусту з Марусею. — Це буде найкращий подарунок для Ксенії Дмитрівни, звісно, опісля знахідки «Зірки Сходу»! Проведіть цього фокусника і його дружину, побачите, яка пані Пяльцева буде щаслива!