Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Він сам що розповідає?

— Встиг сказати, що почув, як у вікно щось стукнуло. Мабуть, камінець. Він підійшов подивитися, а тут постріли. Хтось не хоче, щоб діамант знайшли, то заради цього пішов на такий зухвалий злочин. Але це не завадить великому сищику.

— Ви думаєте, що Гольмц таки знайде діамант? — прикушую я губу і сам на себе дратуюся, бо заздрю. Як хлопча дурнувате.

— Так. Він сказав, що вранці обов’язково вкаже, де діамант, — впевнено каже Хомутинський. — Прикажчик Павла Івановича Харитоненка поїхав до банку. Я наказав відчинити серед ночі, щоб видати необхідну суму.

— А чому він зараз сказати не може, чому до ранку тягне?

— Каже, що не встиг додумати все, що збирався. Але до ранку обіцяє обов’язково розкрити викрадення «Зірки Сходу».

— Йому хоч знову не завадять?

— Ні. У лікарні його охороняють двоє поліцейських і четверо кадетів зі зброєю. Вікно шафою затулили. Він у безпеці. Але така ганьба оце все, що сталося! Запросили людину і не вберегли. Жах!

— А як цей Гольмц узагалі погодився сюди їхати?

— Та як, він був проїздом у Харкові, почув про нашу біду і звернувся телеграмою з пропозицією допомогти. Місцеві поліцмейстер з начальником корпусу сумнівалися, але племінник полковника виявився палким прихильником Гольмца, як і мій Боря, то переконав, що таким збігом обставин треба обов’язково скористатися. Ми запропонували йому триста рублів гонорару, щоб просто вивчив справу. Зовсім небагато, з огляду на його славу по всьому світі, але він погодився. Сказав, що його більше цікавлять таємниці, аніж гроші.

Я тільки головою кручу. Триста з банку взяв, сто з Маєвського, може, ще когось потрусив, завтра ще десять тисяч від Харитоненка отримає, і гроші його не цікавлять! Ну дива! Безсрібник знайшовся!

— Звісно, якщо діамант буде знайдено, ми заплатимо ще і від банку нагороду, бо це ж врятує нас від великих витрат на покриття страхового випадку, — додає Хомутинський, наче думки мої читав. — Піду трохи посплю. Ніг під собою не відчуваю, а завтра важливий день.

Він пішов у готель, той самий «Гіперіон», а я до лікарні. Коли назустріч Маєвський біжить. Аж сяє від щастя.

— Графе, ви куди?

— За особистим дорученням пана Гольмца! — гордо відповідає мені Маєвський і навіть не зупиняється. Доводиться мені за ним бігти.

— А що за доручення?

— Це цілковита таємниця!

— Графе, невже ви мені не довіряєте? — дивуюся я, а сам же бачу, що Маєвський аж трясеться, так хоче мені розповісти, що йому доручено зробити.

— Ну, добре, Іване Карповичу, я скажу, та тільки це мусить залишитися між нами! — каже він, зупиняється і дивиться мені в очі строго.

— Так точно! Це вже не звольте хвилюватися! — я вдаю дурня. Коли в конторі служив, так це часто доводилося робити, то й виходило легко. А зараз звичку втратив, так-сяк зобразив.