Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Графа вмовляти довго не потрібно було, побіг. А мені якось гірко стало. Як казав мій знайомий київський пристав Воронько, «не прикро, але зло бере». Диви як, той Гольмц їхній ще й до Сум не приїхав, а Іван Карпович Підіпригора вже зробився нікому не потрібний. Ну, нехай так. Але я ж недарма скільки верст проїхав, то вже поцікавлюся, що тут відбувається і як. Пішов до корпусу, а там назустріч мені Микола Ісидорович Хомутинський, знайомий банкір з Ромен. І він тут!

— Іване Карповичу!

— Миколо Ісидоровичу!

— Приїхали?

— Приїхав.

— На жаль, мушу вас засмутити, бо сюди якийсь відомий англійський сищик їде. Я його не знаю, але синок мій Боря палкий його прихильник, каже, що надзвичайна людина і немає для нього такого злочину, який би він не розкрив!

— Може, і так. Але поки того сищика немає, чи не дозволите мені кімнату подивитися, де все сталося?

— Там зараз поліція, але я проведу вас. Ходімо, — повів мене Хомутинський. — Я чому тут, бо наш банк здійснював страхування всієї поїздки та діаманта. То мусимо розібратися, що до чого.

— Велика страхова виплата?

— Так, дуже. Але гроші будуть виплачені тільки після ретельної перевірки.

— У вас якісь підозри є?

— Іване Карповичу, які тут підозри, тут самі загадки!

Ми піднялися широкими сходами і пішли широкими коридорами з високими стелями. Добряче будував Харитоненко, стіни он ледь не в аршин завтовшки, добре мусять тепло тримати. Підлога вся в паркеті, двері наче в палаці. Недарма за цей корпус дворянство йому дали. І не якесь там таємне, про яке ніхто не чув і не бачив, а справжнє, та ще й спадкове.

— Ось ця кімната, — показує Хомутинський на двері, біля яких стоять двоє поліцейських. — Це зі мною, — киває на мене, і ми заходимо всередину. Велика кімната, двері справді тільки одні й два великих вікна, узяті в ґрати. — Тут раніше зберігалася зброя, тому і двері міцні, і ґрати на вікнах. Заради Ксенії Дмитрівни зброю винесли. Думали, що тут безпечно буде, але помилялися.

Проходжу я уздовж стін. Ніде й натяку немає на якийсь потайний хід. Перевіряю вікна Міцні ґрати. Нагорі одного з вікон невеличка кватирка, але в неї хіба що дитина мала пролізе. Або кіт. Онде жмуточок рудої шерсті залишився. Подивився з вікон. Виходять вони у двір головного корпусу, по якому йде алея підстрижених лип.

— О котрій концерт почався? — питаю в Хомутинського.

— Мусив о сьомій, але запізнилися десь на годину, то о восьмій.

— Після першого відділення вже темнувато було?

— Та ну що ви, весь корпус освітлюється електрикою!

— А надворі?