Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Так ви діамант бачили? — питаю я наввипередки, бо боюся, що ось зараз почне граф вірш свій читати і на одному ж не зупиниться, бо в нього тих віршів хоч греблю гати, а я людина проста, до поезії незвична, тільки починають вірші ті читати, одразу засинаю. Найкраще снодійне вони для мене.

— Так! Він на Ксенії Дмитрівні був! Ох, як він виблискував! Іване Карповичу, я в житті такого не бачив! Одне слово, «Зірка Сходу»!

— А коли ви вийшли, то пані Ксенія залишилася в кімнаті?

— Та зачекайте ви, Іване Карповичу! Зачекайте! Я ж іще не розповів, яке враження справив мій вірш на Ксенію Дмитрівну! Це, я вам скажу, було щось!

Далі Маєвський з півгодини розповідав, як вразив усіх і особливо співачку своїм віршем. Переповідав про це кілька разів, і кожного разу з’являлися нові подробиці. Бо спочатку Пяльцева сказала «Браво!», потім «Браво!» супроводжували оплески, далі з’явилися ще й сльози в прекрасних очах співачки, а потім дійшло до того, що Ксенія Дмитрівна вклонялася перед поетичним талантом Маєвського. Бідний граф, коли це розповідав, так аж почав задихатися, а коли закінчив, то відкинувся в сидінні геть виснажений. Це вміти треба — так захоплюватися власним талантом.

— А що було після того, як ви вийшли з кімнати?

— Я залишився стояти біля дверей, хотів узяти автограф, але там уже стояли два кадети і всередину не пускали. Потім з кімнати вийшов імпресаріо Ксенії Дмитрівни, мсьє Пфальц, він сказав, що зірка перевдягаються і зосереджуються перед концертом, то турбувати не можна Я чекав, поки вона вийде. А коли вона з’явилася у чудовій червоній сукні, я так розхвилювався, що забув про автограф і поспішив до зали, щоб не пропустити жодної миті співу прекрасноокої Ксенії Дмитрівни!

— А потім вона повернулася, і діаманта вже не було?

— Так! Вона ж мусила одягти його для виступу в другій частині концерту. Зайшла всередину, минуло лише кілька хвилин, коли вона вибігла схвильована та розгублена! Покликала мсьє Пфальца Той зайшов до кімнати, а потім вибіг, переляканий.

— Ви це самі бачили?

— Так, я ж одразу побіг до її кімнати, щойно Ксенія Дмитрівна доспівали останню пісню. І там перебував, і все бачив! Імпресаріо вибіг і за кілька хвилин повернувся з начальником корпусу. Зайшли всередину, з кімнати почувся плач Ксенії Дмитрівни, і тут усі захвилювалися! Потім прибіг Павло Іванович Харитоненко, це ж найбільший сумський багач.

— Та я знаю, хто такий Павло Іванович, — киваю я, бо ж Харитоненкові належать усі навколишні цукрові заводи, і йому здають буряк восени. Не просто багата людина, а дуже багата. Той самий кадетський корпус своїм коштом побудував. Півтора мільйона рублів витратив.

— Ото вони зібралися, щось думати почали. А публіка як у залі хвилюється, чекає другої частини. Взагалі міг бути скандал величезний. Тоді Харитоненко пообіцяв, що особисто відшкодує вартість діаманта, якщо його не знайдуть. Ксенія Дмитрівна пішла співати друге відділення, а в корпусі розпочалися пошуки.

— Охоронців перевірили?

— Одразу ж! Обшукали, забрали зброю. Але кадети стояли на своєму, що ані на крок від дверей не відходили. Начальник корпусу запевняв, що надійні хлопці, найкращі. Але погодився їх арештувати, бо ж більше підозрюваних не було.

— Двері точно одні? Ніяких таємних ходів до кімнати немає?

— Двері одні! При мені молотком обстукали все: і стіни, і підлогу, і стелю, шукали якийсь лаз, але нічого не знайшли.

— А вікна?

— Зачинені були й увібрані в ґрати. Та й на другому поверсі, а там поверхи високі, по чотири метри кожен!

— Дивно.