Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— І я про що! Вся ця історія надзвичайно дивна! Ніхто не знає, що й думати! Тому я і запропонував вас запросити, як людину з величезним досвідом і славою сищика, для якого немає заскладних справ!

— Ну, ви ото вмієте сказати. І вас послухали? — дивуюся я, бо ж розумію, як той же Павло Іванович на графа дивиться. Та в Харитоненка прикажчик більше за рік отримує, аніж усе майно Маєвського коштує. А серед людей повалених все у грошах вимірюється. Грошах чи славі. А як ні того, ні іншого, то хто там слухатиме людину?

— Послухали, звісно! — запевняє граф. — До того ж, підтвердили ваші таланти і Микола Ісидорович Хомутинський, і Олексій Посульський!

— І вони там були?

— Ну, звісно ж! З’єднаний банк, у якому працює Хомутинський, виступав фінансовим поручителем та страхувальником поїздки! А пан Посульський викупив з товаришами цілий ряд! З кількох повітів найкращі люди з’їхалися, щоб послухати божественну Ксенію! Ох, як же вона співає! Іване Карповичу, аби ви чули! Наче дзюрчання прохолодного потічка у спекотний день! Наче спів пташок у райському саду! Наче...

Ну, і пішли граф далі слова до слів підбирати. Ось чого я не вмів ніколи. Тому і записки мої читати вишуканій людині нецікаво. Бо в мене якщо людина підвелася і пішла, то так і пишу: «підвелася та пішла з кімнати». А ось у графа вона б «підвелася з рипучого крісла, підвелася легко і швидко, щось було в цих рухах хижого та небезпечного, якась довершена швидкість. Сама хода цього чоловіка була стрімка та неочікувана, він озирнувся навколо і продовжив свій шлях вперед, вийшов із кімнати, у якій залишилося ще якесь відчуття порожнечі». Поетична натура була в Маєвського, і вчив він мене, що писати треба так, щоб кожне слово краплею п’янкого вина лоскотало мозок. Але куди там мені ось так писати? Я людина проста, звик до рапортів, то писав, як було, а граф же насаджував у тексті чорнобривців, тобто прикрашав його всіляко.

— То ото вас попросили з’їздити за мною?

— Так! Павло Іванович навіть наказав дати мені бричку зі своєї контори, а то моя зовсім погана стала, ламається часто.

— Тю, а я думав, ви нову купили.

— Та звідки в мене гроші, Іване Карповичу? Земля — це ж суцільне розорення! Вона не дає грошей, а витискає їх із тебе! Один англійський лорд сказав, що найшвидший спосіб розоритися — рулетка, найприємніший — жінки, а найнадійніший — сільське господарство, і під цим я готовий підписатися! — почав бідкатися граф.

Тут я його не підтримував. Звісно, земля — це тобі не райський сад, де все саме по собі зростає і дарує врожаї небачені. Земля працю твою любить і увагу. Жити землею треба, тоді й дасть вона тобі заробіток. А як сидіти над книжками та мати хитрого прикажчика, то ніколи не буде від землі прибутку.

— Ото я чого і схопився за цю справу, — продовжує граф.

— Чого?

— Павло Іванович Харитоненко велику нагороду пообіцяли для того, хто знайде діамант! Десять тисяч рублів!

— Нічого собі!

— І я про що! Якщо знайдемо, Іване Карповичу, наші гроші будуть!

— А куди б ви їх витратили, Климентію Євграфовичу?

— Та куди б! Банку кредит би віддав, а то ж усю кров з мене вип’ють! — зітхає граф і вмить стає сумним. Заплутався він у тих кредитах, наче муха в павутинні. З кредитами обережно треба. Бо беруться вони легко, а віддаються важко. Мені спочатку брати доводилося, але останнім часом без них обходився. Бо ж дорога справа. Доводиться не тільки собі заробляти, а ще й банку.

— Давайте, графе, пообідаємо, — запропонував я. — Потримайте віжки.

Дістав я сидір, що Уляна Гаврилівна нам зробила в дорогу, і добряче ми підкріпилися копченим м’ясом, яйцями, цибулькою зеленою та хлібом. А по обіді вже були у Сумах, де одразу поїхали до кадетського корпусу.