Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Та це ще не рай, бо ж млинці Уляна Гаврилівна тільки затіяла. А що за справа у вас була? — питаю, бо дивлюся, що граф уже очима кліпати почали, того й дивися, засне.

— Справа? Справа! Господи! — як підхопиться Маєвський, стіл ледь не перекинув, кинувся бігти, а ковдра з нього впала, ноги заплутала, і гепнувся він. Ото у паничів часто так буває, що через надлишкову мрійність голова з тілом не дуже товаришує. Підхопився, в одному спідньому, очі палають. — Справа! У нас справа! Їхати треба, Іване Карповичу! Просто зараз! Терміново! Я ж до вас посланий, щоб якомога швидше привезти до Сум! А я тут сиджу! Швидше! Їдемо!

— Навіщо їхати? — дивуюся я.

— Щоб ви допомогли розплутати зухвалий злочин!

— Господи, та в Сумах поліції вистачає.

— Поліція той злочин допустила, і на неї надії немає!

— Але звідки у Сумах про мене знають? Одна справа — Ромни, тут я людина відома, а Суми ж далеко, — сумніваюся я.

— Я розповів! Що ви надзвичайна людина, з небувалим досвідом, що завгодно знайдете і розплутаєте! — хвалиться Маєвський. Оце він уміє, хвалитися.

— Графе, ну хто вас за язика тягнув?

— Іване Карповичу, треба допомогти людям! Дуже треба! Така ганьба трапилася! Сором на всю імперію!

— То сядьте і розкажіть нарешті, що ж у тих Сумах коїться! Давайте ще по чарці перед там!

Я сподівався, що портвейн трохи Маєвського заспокоїть. Десь так і відбулося. Випив, сів, видихнув.

— Іване Карповичу, ви про Ксенію Пяльцеву чули?

— Дивне запитання! Звісно, що чув, її ж уся імперія слухає! — дивуюся я, бо ж Ксенія Пяльцева — зірка російської сцени, її голос із кожного грамофона лунає, а щасливі жителі столиці та великих міст мають можливість слухати і на концертах.

— Так ось, Ксенію Пяльцеву запросили до Сум. Це важко було, але місцевий цукрозаводчик Павло Іванович Харитоненко допоміг із гонораром і винайняв спеціальний вагон, у якому зірка їхала з Москви. З’єднаний банк узяв на себе страхування поїздки. Місцевий театр виявився замалим для виступу, то його вирішили проводити в актовій залі кадетського корпусу. Квитки розкупили за день! Із сусідніх повітів публіка з’їхалася, бо коли ще ж буде можливість саму Ксенію Пяльцеву послухати! Всі в очікуванні і хвилюванні, а тут таке!

— Та що ж таке? Кажіть уже! — не люблю я, коли ото тягнуть. Потім помічаю задоволену посмішку графа і розумію, що помилився. Він з тих, хто, коли побачить твою зацікавленість, буде викручувати якомога довше, аби тільки не розказувати й увагу на собі тримати.

— У зірки, у самої неперевершеної Ксенії Пальцевої, найкращої співачки імперії, улюблениці Петербурга та... — Маєвський збирається говорити довго і не у справі, щоб тільки помучити мою цікавість, але цієї миті я позіхаю.

— Може, ще портвейну? — питаю байдуже. Граф здивовано на мене дивиться.

— Іване Карповичу, вам що, нецікаво?

— Ні. Де я, а де Суми, — розводжу руками і бачу, що Маєвський страшенно розчарований. Оце так з ним і треба Бо ж ціни не складе тому, про що хоче розповісти.