Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Дивився я на пана справника, як він посміхається, і сам посміхався. Хороше фото. Далі я поїхав до банку. Там уже поліцейських не було, співробітники збирали речі, бо мусив ось-ось ремонт початися. Хомутинський знову мене провів, показав мертву, канарку в клітці. Таке враження, що як сиділа пташка, так і впала.

— Ви, Іване Карповичу, покваптеся, будь ласка Бо комісія з Харкова їде. Вірні люди попередили, що серйозні звинувачення проти мене висуваються. А мені ж крити нічим, бо документів немає, і хоч усі гроші, витрачені на ремонт, вішай на мене — не виправдаюся. Знайдіть грабіжників, будь ласка, знайдіть.

— Зроблю все від мене залежне, за це не хвилюйтеся, — як міг заспокоїв і далі пішов. По сусідніх будівлях. Бо нехай Панько не чув, як стіну ламали, але ж сусіди чути мусили! Тільки не чули.

— У вечір перед пограбуванням тут оркестр грав до пізнього вечора, що тут почуєш? — казали мені.

— Оркестр? Чий?

— Та нашої пожежної частини. Публіка танцювала у сквері.

Побіг до пожежної частини. Там сказали, що поляки їх винайняли. Щоб увінчати музикою останню футбольну зустріч.

— Три години грали, без висмички! Просили, щоб барабанів побільше. Ну ми і дали. А поляки молодці, заплатили добряче, — розповіли музики.

Тут дещо у мене в голові почало складатися, але не до кінця. Побіг я на вокзал і поїхав до Києва. Там ледь устиг заскочити в бібліотеку, де газети були з сусідніх губерній. Довелося карбованець дати, щоб сторож дозволив їх почитати. Годину шукав я те, що потрібно, і знайшов-таки. Виписав усе. Переночував у одного хлопця з контори, вже вранці зайшов до мого доброго знайомого пристава Воронька, що працював у розшуковому відділенні київської поліції. Зрадів він мені, пішли до трактиру, попили чаю і не чаю, розповів я про свою справу.

— Ага, чув я про тих грабіжників. Вони ж по всій імперії гримлять. Вже дванадцять банків узяли.

— Дванадцять? — дивуюся я, бо ж знав тільки про сім.

— Ага І професійно працюють, жодних слідів не залишають, будь-які сейфи відчиняють, наче насіння лускають. Оснащені найсучаснішою технікою, яку аж у Європі купують. А головне, що ніколи не відомо, де знову з’являться. По всій імперії нишпорять! За них нагороду оголосили. Десять тисяч карбованців. Багато хто їх шукає, але знайти не можуть, бо біля кожного банку засідку не зробиш.

— Слухай, Микито, в тебе око золоте, ану подивися, може, знаєш кого, — показую приставу портретні фотографії гравців.

Дивиться він. Три фотографії відібрав.

— Це ось польські ведмежатники, з Холма. В Києві кілька років тому гастролювали, схопили ми їх, відправили до Сибіру, де вони досі відпочивають, на Нєрчинському курорті водичку цілющу п’ють.

— Точно там? — питаю.

— Звісно, їм же по десять років каторги дали, вони при затриманні двох городових поранили, — впевнено каже Воронько. Але в мене таке бувало, що переконаний, наче людина в Сибіру, а то й мертва, а потім зустрічаю в Києві. Чи втекла, чи грошики кайдани розв’язали, по-різному воно буває.

— Микито, а можеш розіслати депешу по поліцейських відділках? Дізнатися дещо? — швиденько пишу текст. Воронько читає, з подивом на мене дивиться.

— Ваню, що це за маячня?

— А гроші навпіл поділимо, — посміхаюся я хитро.