Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Які гроші?

— За грабіжників. Банки незлу ж нагороду обіцяють, сам знаєш.

Дивиться він мені в очі. А я йому. Вже не посміхаюся, бо серйозна справа. Зітхнув Воронько.

— Знаєш, Ваню, аби хто інший, то не послухав би, але тебе знаю і поважаю. Зроблю, як ти просиш. Тільки ж дивися, якщо не буде результату, мені голову знімуть за такі депеші.

— Думаю, що буде результат, мусить бути.

Дав він депешу, вже увечері пішли відповіді.

— Ось, у Єлисаветграді, — каже Воронько.

— Поїхали!

— Куди?

— Туди!

Воронько мені довіряв, зайвого питати не став. Поїхали. Потяг рано-вранці, то були в Єлисаветграді вже далеко по обіді, якраз устигли на футбол Та сама польська команда, я їх за фотографією пізнав. І афіші такі самі. Гуляли у міському парку, народу зібралося сила-силенна, оркестр грав, поруч феєрверк готували. Люди — хто футбол дивився, а хто про банк розмовляв. Пограбували цієї ночі банк у Єлисаветграді. Зайшли з чорного ходу, виламали двері, прорізали всі ґрати, зайшли в сховище, висвердлили замки на сейфах і забрали купу грошви. Після чого втекли з міста. Зараз їх на дорогах козачі патрулі шукали, але досі нікого не знайшли.

— Спізнилися ми, Ваню! — зашепотів мені Воронько.

— Та чого ж? Якраз вчасно, онде футбол тільки почався, — кажу. — Ходім, подивимося.

— Ваню, який футбол? Грабіжники втекли вже далеко!

— Ходімо, — кажу.

Підійшли ми, подивилися на футбол. А поляки — молодці, добре грають. Возять місцевих легко. Вже чотири забили і жодного не пропустили. Тиснуть, атакують, в пас грають, чого місцеві не вміють. Публіка у захваті від гри гостей, аплодує палко. І я аплодую, бо є за що. Он навіть Воронько зацікавився, бо ж захоплива гра.

— Ходім! — шепочу йому.

— Куди? Давай хоч гру додивимося! — просить він.

— Ходім.

Вийшли ми з парку, сіли на візника і до найкращого місцевого готелю поїхали. Там спитав, де футболісти живуть. На третьому поверсі.