Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Арештувати їх! — кричу. А там поранені люди Фіми Ширмана, розповідають, що бій їм дали бунтівники. Досі відстрілюються.

Коли ми приїхали, то люди Ширмана дачу вже узяли, тільки в одній кімнаті відстрілювався Іполит Михайлович. Але як побачив, що поліція прибула, то пустив собі кулю в лоба Ширмана і людей його арештували, так само, як і акторів усіх. До речі, Абрам з Леопольдом утекли кудись. Патлатий, який мені та Ізабеллі дошкуляв, на першому поверсі лежав. У крові весь. Не одну кулю на себе взяв. Бунтівники, вони затяті бувають. Не чекали кримінальники такого опору. У дворі два трупи лежало, у залі ще один, і на сходах. Це як не рахувати поранених. Онде і Куровський теж мертвий, і теж з кількома кулями в тілі. До останнього бився.

— Що тут відбувалося? — приголомшено спитав Суботін, мабуть, незвичний до таких картин.

— Бій цілий. Пане генерале, ідіть до підвалу і всі плівки, що там є, зберіть до одної. Та зробіть так, щоб жодна людина їх не побачила. Жодна! Свою ж справу я вважаю виконаною і відправляюся додому, — вклонився і пішов.

Не до Одеси, бо там мені робити не було чого, а геть від міста На найближчій станції сів у потяг і доїхав до Києва Звідти вже у Ромни. Знайшов там селян із Капітанівки, вони підвезли з доброї ласки аж на хутір, де мене зустріла Уляна Гаврилівна з собачками. Доповіла по господарству.

— А ви далеко були, Іване Карповичу?

— Далеко, Уляно Гаврилівно, далеко, — зітхнув я і зняв картуз, який мені давно вже муляв.

— Господи, а волосся де? — злякалася Уляна Гаврилівна, бо оселедець я зголив, щоб не було зайвих балачок, і став лисий, наче коліно.

— Відросте волосся, не хвилюйтеся.

Перевдягнувся і взявся за роботу, бо відчував, що варто тільки зараз мені лягти, як засумую я і засумую важко. Думав, день-другий мине, і попустить мене, але куди там. Чим далі, тим більше сум брав, хоч вий. Добре, що вже й осінь, роботи в полі багато, за все брався, щоб заморитися. Так працював, що ото вже по темному прийду і ніг не чую. А засну, і сниться дещо. Вранці прокинуся — і погано мені.

Десь за місяць прибув до мене ад’ютант Суботіна, вже полковник Штейнер. Прибув на машині з водієм.

Запросив я його до хати. Сам тільки головою кручу. Бо цей уже полковник, і в газетах написано було, що отримав орден Святого Георгія четвертого ступеня, а начальник його, генерал Суботін, так і взагалі орденом першого ступеня з рук самого государя нагороджений. Більшої слави годі й шукати в нашому Отєчєстві. Обурювалися дуже, особливо військові, за що це службовцям охоронного відділення такі нагороди, але пояснень жодних не надавалося.

— Вибачте, що приймаю в селянській хаті, але вже що маю, — кажу полковнику, а він озирається, помітно приголомшений.

Бо в мене селянська хата така, що і в місті далеко не у всіх будинки кращі. З дуба складена, під залізом, з подвійними вікнами, паровим опаленням!

— Чи не зволите поїсти з дороги?

— Можна, — каже полковник і кривиться. Мабуть, досі ображається, що я його тоді в море кинув. Але ж поспішав я, та й серце вже сум пік.

Уляна Гаврилівна швиденько стіл накрила, почастувала нас минтусами своїми. Їсть полковник і знову дивується.

— Як вам кухня провінційна? — питаю.

— В найкращих ресторанах так смачно не годують, як у вас! Невже калічка ця так добре куховарить? — питає полковник.

— Вона, все вона Золоті руки в неї.