Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Чого ти чекаєш?

Іполит Михайлович озирається і теж мене бачить. Тут вже спрацювала моя звичка зі служби, що краще бити першим Я вдарив, підхопив Іполита Михайловича, а Ізабелла його револьвер з руки вирвала, щоб на підлогу не загримотів. Поклали бунтівника в ліжко, я простирадло на смужки порвав, руки зв’язав, Ізабелла кляп із сорочки зробила, зав’язала рот. Потім схопила валізку. Відкрила. А там пачка асигнацій. Тлуста така пачка. Показує мені її.

— Тепер тікати можна!

— Ні, треба з хлопцями розплатитися, а то недобре якось. Скільки їм обіцяли?

— По сотні.

То ото «катьки» сунули ми під двері. І Леопольду, і Абраші, й тому німцю, який государя імператора зображував. Хотіли вийти, але двері всі зачинені. То я швиденько зв’язав простирадла зі спальні Ізабелли і з вікна спустив спочатку її з саквояжем, а потім вже сам зліз. Далі через паркан і місячною дорогою до Одеси. Біжимо, поспішаємо. Он вже і місто починається.

— А що ти ото про мене І политу Михайловичу казала? — дивуюся я. Невже, думаю, десь проколовся я? Наче ж так добре грав, що і голки не підсунеш.

— Та треба ж чимось було його зачепити. А чого не одразу бив, чому чекав? — дивується вона. А в мене від серця відлягло, бо ж думав, що старий став, коли он якась дівка викрила мене. Хоч Ізабелла зовсім не «якась». Ото була б у мене така помічниця по роботі, то які завгодно операції могли б робити!

— Чекав на тебе, щоб ти револьвер підхопила, — не визнаю я своєї слабкості.

— А ти молодець! — сміється вона. Коли я підхоплюю її за талію і в кущі! — Та ти що? Та потім! Зачекай!

— Тихо! — шепочу їй, і затихає вона, бо вже й сама чує, як копита кінські по землі б’ють. Їде хтось уночі. Ага, аж два екіпажі! Чи не поліція? Може, дізнався генерал Суботін, де я?

— Чорт! Фіма Ширман! — шепоче Ізабелла. І я справді впізнаю в пасажирі першого екіпажу свого давнього знайомого з перемотаною головою. Навпроти Фіми сидить офіціант, який обслуговував нас під час бенкету. Значить, не до Херсона він поїхав. Ось як дізналися. Промчали екіпажі, а ми ще швидше побігли.

— Мені в порт треба! — кажу їй.

— Навіщо?

— Треба!

— Давай дорогу покажу!

Невдовзі до моря вибігли. Там зупинилася вона Ну і я.

— Порт праворуч! — каже Ізабелла.

— Дякую! — киваю я.

— Ось твоя половина, — дає мені половину пачки.