Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Так я тому раднику нічого і не заплатив. Він пообіцяв, що як не буде грошей, то будуть неприємності. І поїхав. Я хотів слідом їхати, виносити питання на правління, але не став.

— Чому?

— А тому, що той хлопчик, він же небіж губернатора. Правління з губернатором навряд чи захоче сваритися. А правила бюрократичні такі, що коли не можеш досягти переможного результату, то і бучі не затівай. Так і облишив я ту справу. В мене філія одна з найкращих, прибуткова, як би мене зняли? Впевнений був, що ніяк не знімуть. А тут на тобі, пограбування це кляте. Тьху!

— Що за сторож, який так міцно спав, що не чув нічого?

— Сторож — надійна людина. Ще з кріпаків батька мого. Сирота. Батько мій його немовлям ще узяв, то він нам відданий дуже. Не вірю я, що він міг зрадити.

— Але не чути, як стіну вивалюють, — це теж дивно! — кажу я, а сам думаю, що бачив, як діти рідних батьків зраджували, як брати між собою ворогами ставали, то, може, і сторож той вирішив підбити копійчину, незважаючи на всю свою відданість. — Може, звабили його гроші?

— Не знаю, Іване Карповичу, не знаю, — схопився Хомутинський за голову, крекче, зубами люльку ледь не перекушує.

— Та не побивайтеся ви вже так, Миколо Ісидоровичу. Навіть як звільнять, ви без роботи не залишитеся. Всі вас знають, всі поважають. І статки у вас є, старцювати не будете.

— Та не в тому, справа, Іване Карповичу! Звільнення я не боюся, але ж як будуть мене звільняти, то з ганьбою, щоб дошкулити! Ось чого не хочу! Самі крадії, а мене крадієм зроблять! Зганьблять прізвище Хомутинських! Спаплюжать честь моїх батьків-дідів! Ось що мене наче ножем ріже!

Це я розумів, хоч людей, які за честь роду турбувалися, зустрічав нечасто. Зараз якось так, що за гроші хвилюються люди, а честь — воно як друга шкарпетка на ногу: з нею тепліше, але й без неї не босоніж.

Позаяк гнав візник добряче, то до міста ми доїхали швидко — й одразу до банку. Розташовувався він у старій будівлі, ще гетьманських часів, але добре відремонтованій і зараз одній з найгарніших у Ромнах. А ще й сквер перед нею, де тепер полюбляли громадяни відпочивати. Двері до банку охороняв городовий, пропустив нас усередину. Микола Ісидорович показав, як із сусідньої будівлі проламали стіну, зайшли злодії до банку, потім зрізали металеві двері в підвал, потім ще одні, далі ґрати, ще двері і два сейфи, у яких замки висвердлили.

— Нічого собі роботи тут! Як таке за одну ніч встигнути можна? — здивувався я.

— За одну ніч, за одну, Іване Карповичу! Я останнім пішов учора о шостій вечора Сьогодні о восьмій ранку прийшов, а сторож не відчиняє. Я стукати почав, аж нарешті він вийшов, запустив мене, а тут таке.

— Сторож узагалі нічого не запам’ятав?

— Зовсім Казав, що спочатку сидів, а потім чогось заснув і прокинувся лише вранці, коли я стукати почав. Ось тут він сидів, — показує банкір.

Дивно, від цього місця до виваленої стіни зовсім недалеко. Вибивали цегли ломами та молотами, як цього не почути?

— Треба зі сторожем поговорити, — кажу.

— Він досі в поліції, допитують його.

— Аби тільки не вбили, — знаю я, як поліція допитує. Ніякої делікатності в роботі. От їх благородь штабс-капітан Мельников при допиті ніколи не били, вміли словами людину притиснути. А ці ж коновали тільки і вміють, що кулаками махати.

— А звідки ламали стіну? Що там за приміщення, за стіною?