Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

– Ну… кохав…

– А зараз?

– І зараз кохаю, – пробурмотів Гриць, опускаючи голову. – Несила її забути. Хоч убий мене тут.

Іскра відпустив його.

– Я тебе й справді збирався отут убити, – глухо мовив. – Але Бог з тобою, коли ти такий шмаркач. Живи!

– За віщо ж ти хотів мене убити?

– Ти чуже щастя викрав. Ти злодій! – кидав йому в лице Іскра. – Марусю кажеш, кохаєш? А з Ганною заручився? Як же це?

Бобренко переступав з ноги на ногу.

– Та хіба ж я… Коли б не мати… Переп'ят стала. Тільки Ганну і Ганну! А хіба їй що доведеш, як вона на своєму стане? Он батько і той перед нею пасує…

– Обоє ви рябоє з батьком, – зітхнув Іскра. – Ти ж не якесь там хлоп'я-пахоля. Козак! Літо з ляхами бився, невже у тебе власної волі немає? То позич духу чи на базарі купи. З-за тебе Маруся хотіла життя своє урвати.

– Вона ще жива? – хитнувся Гриць.

– Ще жива. Але ти їй життя занапастив.

– Ходімо до неї, – раптом вигукнув Бобренко. – Я впаду перед нею на коліна, вимолю прощення. Чуєш, Іване, вона добра, вона пробачить.

– А Ганна Вишняк?

– Що Ганна… Я Ганни й бачити не хочу, – торохтів Гриць збуджено і сам собі в ту мить вірив. – Боже, Боже, як мене Маруся кохає. Та я її ні на кого не проміняю. Та хай мати хоч і гопки скаче, а не відцураюся від коханої!

Іскра рвучко обняв Бобренка.

– Ходімо, Грицю, ходімо. Ми ще порятуємо Марусю, а ти хлопець, я бачу, непоганий. Пробач, що погарячкував. Ходімо.

– Гри-ицьку-у! – залунало зненацька. – А де ти в дідька забіг?

У Гриця й руки опустилися.

– Мати кличе… – голос зів'яв у невиразному бурмотінні. – Треба йти додому…