Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

Маруся нічого не відповіла, тільки думала: для чого жити? Для чого… для чого, для чо…

– Чи бач, як загордилася! А ще сусідка Гриця. Зростали разом. Хоч би привітала його з одруженням, щастя та багатства йому побажала.

І раптом у дворі майнули русі кучері.

– Марусю!..

Маруся здригнулась і за пліт обома руками вхопилась. По той бік стояв Гриць – трохи блідий, трохи схудлий, але ті ж кучерики, ті ж карі очі… Він хотів щось сказати, певно, виправдатись, бо вигляд мав винуватий, але пані хорунжова, зробивши крок, загородила сина від сусідки.

– Не встиг заручитися з однією, як уже до другої? – наступала на сина. – Пісень її забагло послухати?

– Та я тільки хотів… – знічено пробурмотів Гриць і вмовк.

– Марш до хати! – Гриця як вітром здуло.

Маруся, затуляючи долонями лице, побігла у свою хату, впала на постіль, затряслася від плачу.

– Та годі, годі… – губилась Горпина, не знаючи, як утішити дочку. – Та хіба ж світ клином на ньому зійшовся?

– Ідіть, мамо, спати, я теж засну… Міцно-міцно…

Припала холодними губами до материної руки. Горішні стало моторошно, бо мала таке відчуття – з нею прощається…

– Доню…

Для чого жити? Для чого?… Для чого… для чо…

– Доню!! – зойкнула мати.

– Ідіть, ідіть, мамо, спати…

Горпина перехрестила дочку, поцілувала її в лоб і почовгала до себе в хижку. До півночі не могла заснути, ледве очі стулить – дочка перед нею… Раз по раз уставала, не дихаючи, у світлицю заходила, прислухалася. Маруся лежала на ліжку і рівно дихала. Горпина поверталася до себе в хижку, опускалася на коліна перед Миколою Угодником, прохала заступитися за дочку, порятувати її, сердешну… Лише перед ранком заснула. Чи задрімала… Зненацька хтось наче прошепотів їй у лице: «Для чого жити?.. Для чого жити… для чого жити, для чого, для чо…»

Учувши це, Горпина схопилася, серце калатало, як несамовите. Притримала його рукою, прислухалась. Учулося, що сінешні двері тихо скрипнули.

– Ой Божечку ж мій…

Кинулась у світлицю, впала на доччину постіль – порожньо.