Розділ «Ордер на любов Роман»

Пан осавул над усе боявся нечистої сили, різних там упирів, чортів, відьом, характерників, перевертнів і загадкова кішка довго йому не давала спокою та з думки не йшла… Не інакше, як то відьма тоді стрілася… Пригадавши той давній випадок, Пишногубий ще швидше забігав світлицею, бурмочучи про себе: «Еге-ге-ге-е… От коли б та кішка і на Оксану ману не напустила… Тому дівка й уперлася на своєму… І потім… учора сич кричав. А це вже й зовсім погано. Треба буде старих людей розпитати як з нечистою силою боротися, з басаврючками різними, чарівницями лихими!..»

Виглянув у вікно, двором йшла Соломія, несучи щось у пелені й від того трохи оголивши повні білі стегна, звабні та пишні.

Цмокнув язиком. Гарна бісова молодиця, нічого не скажеш! Хоч і не старшинського роду, а гожа… Та раптом його думки побігли в інший бік… А що, коли й Соломія часом… того? З відьомського кагалу, га? А то б чого його очима поїдом їла б? Еге-ге-ге!.. Тут треба добре помізкувати, аби не вскочити в халепу. Все може бути. Варт, мабуть, триматися Соломії осторонь, бо як задурманить чарами, то пізно буде. І Тараса будь-що спекатись. Найліпше було б, аби він з паланки щез. І – назавжди. А сам не захоче щезати – у плечі його, у плечі! Мо' в інших краях ума-розуму набереться та схаменеться. Хлопець він загалом непоганий, відігнати його, віднадити і хай собі в інших краях живе!

Чекаючи на Оксану, Тарас сидів на березі тихого Кальміусу, знічев'я шпурляв у воду камінці і невесело думав про своє життя.

«Перед тим, як поперед батька в пекло бігти, подумав би ліпше, – та й маєш чим, не дурний, – чия Оксана донька і хто ти такий», – порадив йому на прощання осавул Пишногубий і Тарас саме цим і був заклопотаний. Думав. Чия Оксана дочка – тут і думати не треба. Усе й так ясно: українського козака, який у старшину шляхетну преться. А ось хто він такий? Тарас Кожум'яка, двадцяти літ від роду. А втім, думай не думай, як не крути, як не верти, а – не знатного він і не можного роду. Та ще й із чорного народу. Чернь-сірома. Голота нещадима. Шляхетство йому не світить, та й дідько з ним – не було б більшої печалі. Гадав, що на Січі нарешті людиною стане, бо нею ж народився, але виходить, що й тут йому бідняцтвом та незнатністю попрікають. Хоча – дарма старається пан осавул, нема йому чого соромитися свого чорного народу. Батько його кожум'яка, з тих кожум'яків, котрі на Русі із зміями-гориничами боролися і він побореться, бо теж з роду кожум'як! Як і батько, і дід його належав до вільних селян, але по ревізії 1764 року їх раптом записали за абиштовим (відставним) товаришем Миргородського полку Йосипом Зарудним (подейкували, що меткий поміщик підкупив – скільки там того діла! – кого треба), як його власних селян, буцімто отриманих ним у спадок від батька. Отакої! Хоч стій, хоч падай! Кревна несправедливість! Ошуканство! Кинулись покріпачені шукати правди й захисту – де там! Все 'дно, що шукати серед літа криги. Усюди позасідали такі, як їхній пан. І тоді найзатятіші правдоборці вирішили тікати від новоявленого пана – а що мали чинити? Знали, що воля в Україні була лише в одному краї – на людославному Запорожжі. Пристав до гурту дядьків, котрі надумали мастити п'яти на Січ і Тарас – та й з малолітства козакуванням снив. Батько йому теж радив: я вже, каже, старий для дороги та пригод, де вже мені з насидженого місця зриватися і який з мене козак, як вже й спини розігнути не сила. А ти, покіль молодий, допоки тебе в баранячий ріг не скрутили, спробуй пошукати волі та кращої долі. Має ж вона десь бути у світі білому. Не худоба ми, не бидло, що нас до абиштового товариша як власність його по ревізії записали.

Тікали на Січ чи не з усієї України, тікали всі, хто не корився кривді, тікали поодинці, але здебільшого партіями по кілька чоловік, попередньо змовившись; зривались часом і сім'ями, усією родиною – з дітьми, з волами, коровами, вівцями, завантаживши віз сяким-таким скарбом та реманентом. Пускалися в небезпечну дорогу й цілими селами, а вже за порогами, на новому місці утворювали слободи без панів та зиску, як вольні козаки, посполиті Війська Запорозького низового. На всі вимоги повернути таких утікачів Кіш велемудро відповідав, що «выслать их на прежние жилища учинить способу не находится». Проте на Січ щомісяця прибували гінці та довірені особи ясновельможного панства з вимогами повернути їм драпаків, котрі знайшли собі притулок серед козаків. І Москва не раз нагадувала, аби «запорожники» здирців та лотрів, які до них прибувають без пашпортів, негайно хапали, у колодки забивали й повертали їхнім панам, а вже вони з ними вільні робити так, як вважатимуть за потрібне. Кіш як міг захищав утікачів, міняв їм прізвища, ховав їх по глухих зимівниках і дальніх слободах, а панам та урядовцям Гетьманщини – як і Москві, – обіцяв небезпремінно розшукати драпаків і повернути їх шляхетному панству – хай чекає воно! І мовби ж шукав збіглих, але неодмінно відповідав, що на землях Війська Запорозького низового ніяких кріпаків не виявлено, бо у них живуть люди все вольні, січові козаки й посполиті, а козаків і посполитих Січ нікому не видаватиме, бо вольні люди живуть там, де їм заманеться і як захочуть. Коли ж полювальники за людьми аж надто наполягали, особливо урядовці з канцелярії генерал-губернатора Гетьманщини та царські генерали, запевняючи, що їм, мовляв, «известно учинилось», де перебувають збіглі, в таких і таких паланках, Кіш, аби відчепилися пани, посилав у такі й такі паланки ордери на розшуки втікачів, але паланкові полковники й старшина, знаючи, що від них хоче Кіш, відповідали, як в одну дудку гуділи: названих втікачів вони зело пильно шукали, але таких у них не виявилось, бо в них все люди вольнії, але попри все збіглих вони зело препильно шукають і, дасть Бог, знайдуть…

Швидко чи ні, а з гуртом дядьків-односельців Тарас і прибув на Січ. Знаючі ще на Гасан-базарі розказали їм, що прибувши на Січ, треба їм записатися до якого-небудь куреня, бо коли обминеш курінь, козаком ніколи не станеш і прав на Запорожжі не матимеш. Куренів у них тридцять вісім – вибирай який хочеш! Був серед куренів і Полтавський, що складався із земляків. До них і подалися миргородці – прямцем до курінного. Казали, що курінний отаман – цар і Бог на Січі, і голова, і найбільший начальник у своєму курені, більший, як сам кошовий для усього товариства, він складає курінні списки, встановлює чергу на відбування служби козаками, які приписані до його куреня, видає свідоцтва й атестати, розпоряджається курінним майном, зброєю, харчовими припасами тощо, він суддя над козаками (для куреня – більший суддя, як військовий суддя для всього товариства), завідує курінною касою. Без відома його і без згоди і волосина не впаде з голови і ніщо не робиться в курені, слово його було вирішальним і останнім – закон для курінних козаків і обговоренню не підлягало. Сказав курінний і все тут. Умри, а виконуй!

Отож, утікачі шапки познімали, отаману за звичаєм вклонилися.

– А чого це ви, хлопці-молодці, – питає курінний, дебелий шрамований, бувалий у бувальцях козак-батько, – на Січ нашу прибули та до мене гуртом заявилися? Чи ж бува не козаками хочете поставати?

– Хочемо, батьку, – одказують прибулі, – козаками-січовиками поставати.

– А звідкіля ж ви будете, такі статуристі та гойні?

– З миргородського краю, люди ми вольні, православні, а пан нас записав по ревізії як свою власність. Та зачав вимагати, аби ми на нього задурно робили. Чи не щодень нас війт на панщину києм гнав, то ми якось помолившись та з духом зібравшись, його києм його самого й відлупцювали гарненько…

– До чого ж мудрі люди, – посміхається отаман.

– А потім укинули його в льох, панський будинок підпалили і подалися світ за очі. Так до вас на Січ і прибули, абись козаками поставати.

Отаман кожного розпитав як він прозивається і чи серйозні в нього наміри і як він гадає далі жити?

– А тебе, молодику, як звати-величати? – наостанку питає Тараса.

– Тарас я, – одказує парубок, – а прозиваюся Чепурком.

– Чого так?

– Бабуся моя така чепуруха була, така. Усі її звали тільки чепуркуватою. Тож і нас прозвали чепурками. Звідтоді ми Чепурки, хоч батько мій мнець.

– Хто, хто?