Розділ «Ордер на любов Роман»

– А то – що? – процідив Савка крізь зуби. – Чи погрожувати мені будеш? То враз допоможу тобі туди, звідки ти втік, повернутися. Там тобі пани ще й раді будуть. Вони своїх збіглих хлопів по всій Україні розшукують. І на Запоріжжя послів присилають: чи немає у вас, бува, наших втікачів? А ми їм: є, є, приїздіть та заберіть.

– Але ж пан осавул щойно мене запевняв, що ні в чому мені не відмовить.

– І зараз не відмовлю, а тілько про Оксану і думати не смій! Зась! Не твого польоту пташечка.

– А чийого ж?

– А це вже нам знати, – пом'якшив голос. – Ех, Тарасе, Тарасе!..

– Я вже двадцять літ як Тарас!

– Робітник ти, не спорю, добрий, надійний. Ось тільки чого ти лізеш не у свої сани? Не твоє мелеться! Узяв я тебе, сірому безрідну, панського кріпака збіглого, служив би та вислужувався, а ти… до господської дочки?.. Меткий! Куди воно годиться? Отямся, парубче! Знай цвіркун свій запічок! Проте, за твою сміливість твою ж глупість прощаю. Так і бути, я сьогодні щедрий. Проси що хочеш! Можу й вівцю дати. Навіть цілу вівцю, і ще якусь там дещицю з капшука видобуду на шинок. Годиться?

– У шинок я не ходок. З вівцями хай барани живуть, а мені…

– Оксану, значить? Губа не дура!

– Еге ж, Оксану.

– Та чи ти… здурів? Блекоти об'ївся? Чи найнявся? – осавул вже із себе вийшов. – Оксану, Оксану… Може і я чогось хочу… Наприклад, булави отаманської та… Руки короткі. І в тебе вони короткі. Ех! Бачу, ти розумний, хоч і дурний дуже! Міг би мати на почин вівцю для власного господарства, а так матимеш, – помахав перед парубком канчуком, – уторопав?

– Не хапайтеся за канчук, бо ви мені не пан, а я вам не кріпак!

– Дарма! Хоч я тобі й не пан, як ти кажеш, але ти поки що мій робітник, а не я твій. А тепер, – ляснув канчуком, – киш з мого двору! Щоб і ноги твоєї тут більше не було! Щоб і духу!.. І вдруге, коли будеш свататись, спершу очі протри, зваж хто ти і сватай паночку по своїх халявах. І не доводь… не доводь, кажу, мене до гріха!

– Бувайте, пане осавуло! А канчук заховайте, щоб він бува по вашій спині не погуляв.

– То ти мені… господареві свому, по-погрожуєш? – аж задихнувся Пишногубий. – Та я ж тобі покажу!.. Гей, джуро? Вели хлопцям абись цьому розумнику, – кивнув на Тараса, – трохи хвоста опустили, бо високо його задрав! – І вже йдучи до хати: – Двадцять канчуків з моєї ласки і хай котиться до бісової мамки! А того… кривоноса біля конячого хвоста, потримайте ще, зараз я душечку свою відведу!..

Погупотів ґанком, зник у хаті. Джура, не дивлячись на Тараса, буркнув:

– Лягай на колоду, а ви, хло, – до козаків, – усипте йому обіцяні двадцять канчуків – мо' й набереться ума.

– Авжеж, так і розігнався лягати, – буркнув Тарас. – Краще не доводьте мене до гріха. Теж мені козаки! Над своїм же товаришем готові глум учинити? – зняв з плеча рушницю, перекинув її на руку. – Відійди, Петре, бо рука в мене тремтить когось по мармизі погладити, то як би кулька не дзизнула! А вона, як і горобець, вилетить не спіймаєш!

– Отямся, Тарасе, – джура зблід від наведеної на нього рушниці й позадкував. – Як ти смієш мені… погрожувати рушницею? Та ти знаєш, що пан осавул тобі за це зробить? Аж загуркочеш у секвестор! Пан осавул бунту й непослуху не потерпить. Як і нападу на його козаків!

– Відчиніть хвіртку, – опинившись на коні, Тарас звів рушницю і козаки миттєво виконали його наказ. – Ех, хлопці, хлопці! З вільних козаків на придвірних гайдуків перекинулися?! Тьху та й годі! – і вже з порогу хвіртки. – А панові Пишногубому передайте моє шануваннячко. Чого повитріщалися? Відчуваю, що пан отаман таки буде моїм тестем, а тестя треба шанувати.