Розділ «Ордер на любов Роман»

– Без Тараса мені світ не милий…

– Тараса, Тараса… – ще швидше забігав осавул. – Той на своєму вперся: Оксану, Оксану!.. А ця сорокою закрекотіла: Тараса, Тараса!.. Та чи ти хоч знаєш, що пан сотник самарський і багатий, і можний? Ще багатший, як ми з тобою. І батько в нього полковник. Дивись, і мене в кошову старшину витягне, бо вище осавула я сам не стрибну. Мо' й ми колись, як он у москалів, дворянами постаємо, панством шляхетним, як у ляхів, а ти… Тарас, Тарас… Краса до вінця! Та, зрештою, і сотник не без вроди!

– Я вашого сотника не хотіла, самі йому нав'язалися, тепер і печіть раків!

– Не підеш? А я тебе… примушу! – закричав осавул і схопив канчук. – Ось цим… пожену! Заміж! І смири гординю! Ще й дякуватимеш батькові, котрий хоче тобі добра!

– Можете силувати мене й приневолювати, але добром не піду!

Савка забігав по хаті бурмочучи: «Оце тобі, Савка, і на!..»

Спинився біля дочки, за плечі її взяв.

– Оксано, ну подумай, що ти говориш, – м'яко почав, намагаючись придавити в собі гнів. – Та хутір же який у нас славний! Три тисячі самих овець, а це вже три тисячі карбованців! Сто двадцять коней з лошаками. А ґрунти які! Одного жита три загони, пшениці чотири, ячменю… А пасіка яка!.. А хто такий Тарас? Збіглий кріпак, хлоп, якому милостиво дозволили жити на військових землях. Навіть не зимівчанин середньої руки з тяглом, а піший посполитий. Ну хіба ж нам родичатися з голотою?

– Але ж і ви, тату, колись були простим козаком. Шабля та рушниця – ні ґрунтів, ні худоби!

– Був, був!.. – скипів батько. – Але що було, те… те за водою вже спливло! І не тикай мені минувшиною межи очі!

– Не треба мені ні ваших ґрунтів, ні худоби, ні сотників з полковниками! Я кохаю Тараса і більше нічого й нікого не хочу! Хай вам і хутір, і все ваше багатство!

Плачучи, вибігла із світлиці.

«Еге-ге, – сполошено думав осавул, лишившись сам. – Тут щось не те. Не чисто! – Савка до всього ж ще був і забобонним. – Де це видано, де це чувано, щоб людина по своїй волі від багатства відрікалася? Як тому пастухові отак вдалося затуманити Оксану? А мо' він… характерник? Галдовник який. Химородник? Га? І то не її розум говорить, то його чари діють… Ой, коли б Тарас та не перевертень який!.. Не обберешся тоді лиха! Захопить хутір і розтринькає моє добро з нечистою своєю братією… Стривай, стривай, Савко, а чи ж тобі, бува, ніяких пригод не лучалося? А мо' знак який був чи прикмета на нечисту силу?»

Чухаючи канчуком спину, Савка напружено думав, а очі його тим часом так і бігали з боку в бік, так і бігали та швидко лупали…

– Еге-ге-ге… Кажись, був знак!

Днів зо два їхав пан осавул у слободу, аж тут де не візьмись – кішка чорна вибігла на дорогу. Кінь – тиць і став! А потім як пирхне, як захропе, захарапудиться, аж копитом землю загріб… А клята кішка спину дугою вигнула, хвоста сторч задрала, наїжачила шерсть, очі горять, а сама шипить…

– Тпрусь, окаянна! – крикнув осавул і навіть грізно брови насупив, але на дивну кішку це аж ніяк не вплинуло, вона ще крутіше спину вигнула… Ось-ось колесом покотиться…

Вихопив Савка пістоль – баб-бах!

Дим розійшовся, а з кішки – й знаку.

«Еге-ге-ге, – похолов у сідлі осавул. – Та це, кажись, нечиста сила. Не інакше, як відьма, а то б чого кінь харапудився…»