Розділ «Ордер на любов Роман»

Вилетів за хвіртку, де два челядники тримали за вуздечку Інгула з прив'язаним до нього ногайцем, що звивався на землі вужем, усе ще намагаючись встати, і махнув шаблею… Загледівши білу блискавку од шаблі, що розсікаючи повітря, неслася згори вниз, челядники кинулися врозтіч – один з них навіть голову обхопив руками, бо здавалося, що та блискавка падала йому на тім'я… Але Тарас рубонув шаблею по вірьовці, весело крикнув:

– Гуляй, татарине! Як там тебе? По-вашому не знаю, а по-нашому будеш… будеш Ломиносом! Годиться?

– Ло-омині-іс, – повторив ногаєць з охотою.

– Ось, ось, Ломиніс. Бери ноги в руки і шпар! Та вдруге не попадайся, і передай своїм, що й серед козаків люди трапляються!

Штрикнув шаблею по путах, якими був стриножений бранець, перерізав їх і татарин миттєво схопившись на ноги, очманіло завертів головою, не тямлячи, що діється і все ще не вірячи, що він уже вільний.

– Чеши до свого аулу без оглядки! Поквапся, покіль я добрий. Тільки не забувай іноді хоч трохи, а побути ще й людиною – ми все ж таки сусіди. А з сусідами краще в мирі жити. Га, Ломиносе?

– Ло-оми-ині-іс розумій…

– От і добре. От і молодець. А тепер… блискай п'ятами!

Ногайця не довелося двічі просити. Блиснувши зубами, він зайцем чкурнув подалі від зимівника пана осавула.

– Ач, як полопотів шароварами! Хоч і розбійник, а теж хоче жити, – сміявся Тарас. – Як живим будеш – приходь до нас з Оксаною на весілля! – До челядників. – Зоставайтесь і ви здорові, хлопці-молодці. А за ногайця забудьте. Як кажуть, коли наше не в лад, то ми з нашим назад. Я його привіз, я його і… відвіз. Тисячу гараздів панові осавулу! Боюсь, що йому все ж таки прийдеться стати моїм тестем, а мені – його зятем. А вам не раджу за татарином гнатися. Коли що – прикрию його. Якщо ви люди ще добрі, то хай і у вас усе буде добре! І хай пан осавул не радується, що, мовляв, спекався Тараса. Я швидко повернуся, гоц, гойя-гоц!

І помчав за ногайцем, що ген-ген курів степом…

Савка вбіг до світлиці, впав на лаву, але всидіти не міг, цмокнув язиком, схопився й заснував з кутка в куток. Ну й Тарас! І хто б міг подумати? Якась голота, котрої аж кишить на військових землях, отак нахабно посміла в зятьки до можної старшини набиватися? З вельможного ярма вискочив, прийняли тебе, пригріли на вольних землях, прихистили то й сиди собі тихенько, і не рипайся, щоб тебе часом твій пан не злапав, як кіт курчатко! А він бач!.. Руки в старшинської дочки просить. Хе! Знає кіт, де ласий шмат… Звичайно, Тарас сміливий, гарний, цього в нього не відбереш, але ж… Ні шеляга за душею, ні аршина ґрунту! На все готовеньке зазіхнув. Аякже, діли, осавуле, хутір на двох…

– Оксано, – в грудях у Савки все ще бушувало, – а ходи-но сюди!

Спинився біля вікна, сердито до дочки, котра саме зайшла:

– Ти знаєш, що Тарас щойно утнув?

– Тату, я… – Оксана зблідла й рішуче вигукнула: – Кохаю Тараса!

Пишногубий як стояв, так і впав на лаву біля вікна.

– Що ти мелеш несуразне?!. – в його очах майнув не то подив, не то переляк. – Хай Тарас здурів, невже й ти? Як ти можеш кохати сірому? За нетягу хочеш віддатися? Здуріла дівка, їй-бо здуріла! А пану сотнику самарському, виходить, гарбуза?

– Робіть зі мною, тату, що хочете… Хоч карайте, хоч милуйте, а тілько я Тараса кохаю.

– О, Господи, що ти верзеш? Хіба можуть бути любощі між бурлакою і старшинською дочкою? – Савка знову забігав по світлиці, ляскаючи себе руками по боках. – Закрутив парубок дівці голову і вся тут річ.