Розділ «Ордер на любов Роман»

З півроку побув Тарас козаком у січовій залозі і таке життя йому, молодому та безжурному, навіть аж до смаку припало, тож так збирався й далі козакувати. Та й курінний отаман до нього придивляючись, підбадьорливо покашлював-покахикував:

– Гарним будеш козаком, – казав бувало Тарасові. – Старайся, хлопче, ще і ще, побудеш синком, а там і на значного козака тебе благословимо.

І побажав так служити товариству, аби козаком характерником стати.

Що таке характерник?

А це такий козак, який «все бачить». Навіть за тисячу верст – бо дзеркала має для інших невидимі. А ще тямить говорити зі звіром і птицею. І гаддя його слухає. Він і з чортом може побалакати та укласти з ним, як треба, угоду, хоч козак завжди ближче стоїть до Бога. А з Господом він розмовляє через спів та гру на кобзі. Характерників не бере проста куля, а тіко срібна, вони ловлять розпечені кулі та ядра голими руками, не бояться вогню. Можуть жити під водою, можуть пройти крізь вогонь, що охороняє рай. Можуть вовком перекидатися або кішкою, ще й говорять аж дванадцятьма мовами – отакі вони, характерники! І Тарас старався, до всього придивлявся, усьому навчався, слухав старших, службу військову справно ніс і все було добре і думав він, що так і буде з року в рік – доки він, дасть Бог, характерником стане. Бодай і на схилі літ. Аж якось курінний йому й каже: ось що, Тарасе Кожум'яко, надійшов до Коша лист від твого пана з Гетьманщини абиштового товариша Миргородського полку Йосипа Зарудного, у якому він повідомляє Кіш, що від нього селяни його втекли на Січ, називає їхні хвамилії і прізвиська, і твою теж. Хоч ти вже й не Чепурко, а Кожум'яка та все дно гайни куди-небудь від гріха подалі. Люди Зарудного на Січі колобродять, упізнають – доведеться тебе видавати їм. А Кіш ще нікого не видавав і не збирається таке свинство робити, тож краще тобі податися в паланку і там перечекати… Це вже пізніше Тарас дізнається, що й справді у скарзі до Кошу Йосипа Зарудного писалося, що він, Тарас Чепурко, а тепер Кожум'яка служить в Полтавському курені. Видно пан Зарудний мав на Січі вуха і очі, адже все безпомильно знав про своїх втікачів, називаючи кожного та сповіщаючи, де він і в кого переховується, в якій паланці, у якого козака в робітниках ходить.

Козаки розповідали (а на Січі всі про всіх і все знали, бо там ніхто не таївся, всі жили на виду у всіх), що поміщик Зарудний прислав на Січ своїх людей, кріпаків-сищиків (не кріпаків, себто не підневільних козаки могли при нагоді й побити), нишпорків стовухих і стооких, аби вони все винюхали і про все йому донесли. Надіслав він листа і своєму кумові, колишньому кошовому отаману Січі, а тепер абиштовому старшині Григорію Федорову, просячи його подати «руку помочі» та посприяти в поверненні втікачів, які переховуються в Самарській паланці. Знаючи, що суха ложка рот дере, абиштовий товариш до свого «смиренного» прохання, доклав дещо й суттєвіше: штоф горілки (міра алкогольних напоїв, яка дорівнювала 1/8 або 1/10 відра), чимале барильце вишнівочки, два смагляві книші на закуску, ящик із фруктів, зварених з цукром – пресолодка штукенція! – мішок яблук та добрячий сидір проса і ще щось там. (Подібні дарунки тоді одержали суддя Микола Тимофеев, начальник запорозького духовенства ієромонах Володимир та інші чини із січової адміністрації.) Григорій Федоров, не бувши дурнем, – та й не пропадати ж добру! – загуляв з друзями, гуртом вони й спорожнили той штоф, закушуючи його книшами та пастилою (просо лишили на куліш) і невдовзі від Коша самарському полковнику пішов ордер з наказом знайти зазначених у листі пана Зарудного збіглих селян – якщо тільки вони ще перебувають у Самарській паланці – уточнювалося. Полковник швиденько відповів у тому дусі, що звичайно ж вище поіменовані селяни в його паланці не перебувають – про це Кіш і відповів панові Зарудному. Щоправда, пан Зарудний надіслав нову скаргу – пишучий чоловік! – до кошового (уже на січових старшин), що вони, мовляв, займаються відписками, а заодно надіслав і промеморію (нагадування) від Миргородської полкової канцелярії та комісаріатства. Кіш ту промеморію теж надіслав самарському полковнику, чим його не дуже налякав, бо той швиденько відповів Кошу, що ніяких збіглих селян пана Зарудного, хоч їх і шукали зело препильно, на території паланки не виявлено, а Кіш так же звично ту відповідь надіслав панові Зарудному… Так почалося листування між Кошем та паном Зарудним, що успішно тривало кілька років, доки Кошеві не набридло. Кіш ніколи й нікого не видавав – цього пан Зарудний не знав і в це повірити не міг, що на Січі знаходять надійний притулок усі втікачі. (Зберігся в історії факт, коли командир однієї з російських кордонних фортець на Січі С. Лебединець заявившись на Запорожжя в пошуках збіглих, почав виявляти таку затятість, що козаки його просто «до смерти закололи».)

Зрештою, збіглим порадили поміняти паланку, що вони й зробили. (їх, до речі, поголили по-козацькому, чи як тоді казали, «по-черкаському», аби вони і зовні були схожими на козаків.) І загубилися на просторах запорозької вольниці збіглі, а Кіш уже щиро відповідав на енну скаргу пана Зарудного, що, на жаль, не відає де перебувають його селяни – можливо, вони в Польщу подалися чи в Литву, то хай би пан Зарудний ще їх і там пошукав!

Ось тоді, як зачалося те листування Коша з паном Зарудним з Миргорода, курінний і порадив Тарасові поміняти місце проживання.

– Тут ти у всіх на виду, і пан твій не заспокоїться, бо його нишпорки та вивідники доповідатимуть йому, що ти – серед козаків Полтавського куреня. Ще раптом схоплять тебе панські посіпаки й таємно із Січі вивезуть, зав'язавши у мішок… Траплялося й таке. Особливо з тими, хто ласий на дурничку випити і тоді нажлуктиться так, що аж у свого пана протверезіє… Та й узагалі, не привертай до себе уваги зайвої – спокійніше так буде. Тож щезни на якийсь там час. Куди? Та куди-небудь, аби подалі від Січі. Гайни на глухе прикордоння, де й перечекаєш недобру годину. А хочеш, направлю тебе до кума свого в Кальміуську паланку, наймешся там до козаків, літо попрацюєш, щось, дивись, ще й заробиш. А тим часом пан Зарудний заспокоїться і перестане слати нам свої супліки – жаль, що більше не передає горівки, книшів та пастили. Гарна в нього горівка!

Так Тарас Чепурко – тоді вже січовий козак Кожум'яка – й опинився в Кальміуській паланці, найдальшій паланці Війська Запорозького низового на березі Золотої Річки…

Посполитих у слободі було мало, два чи три двори, а то все жили тяглі зимівчани, котрі мали своїх коней, худобу, ватаги овець. Жили, як хотіли, не відаючи ні пана, ні наглядача, займалися торгівлею та рибальством. Слобода ділилася на «односумів», на артілі, котрі гуртом ловили рибу, в'ялили й солили її і возили на продаж. Усі, хто входив до артілі, отримували однакову суму від продажу риби, тому їх і називали односумами. Тарас і собі пристав до односумів, весну побродив у Кальміусі, тягаючи невода. І все було б нічого та побачив якось доньку осавула Савки Пишногубого то й втратив спокій. Моя і моя… Аби бути ближче до Оксани Пишногубівни найнявся до її батька пастухом. Тепер ось і має… Осавул ще й погрожує видати його тим, хто розшукує на Січі збіглих холопів!

…Бульк! Бульк!.. Летять камінці в Кальміус та й летять. Але зрештою набридло й камінці шпурляти, встав, ходив між вербами, позираючи на хутір, що ген жовтів дубовим частоколом і намугикував:

Ой, Кальміус-річка,

Молодапе репеличка.

Покохала перепела

Молода перепеличка…

Усього натерпівся, пильнуючи осавулів табун. І зграї вовків дозоляли, і напади ногайців, що були не кращі од сіроманців, відбивав, тому й спав в обнімку з гаківницею, знав холод, голод і спеку. Все терпів, бо хотів бути поруч з Оксаною. Чи бодай хоч бачити її зрідка. Дівчина теж була не байдужою до нього, це втішало і вселяло в хлопцеву душу надію на щастя…

Над Золотою Річкою стояла млява післяобідня тиша. Ані шерхоту, очерет ніби задрімав, іноді вітер зі степу налетить, покуйовдить його і зелена стіна очерету тоді спросонку: ш-ш-ш-у-у-у, ш-ш-ш-у-у… І знову все навколо замре, як засне. Верби посхиляли до води довге гнучке віття, ніби милуються своєю вродою в дзеркалі води. І все навколо теж гарне: і тихий, спокійний Кальміус, і верби, і дубові гаї, і ген степи, і слобода, що мальовничо потопає у вербовому розмаї на піщаному березі. Це останній шмат землі запорозької в цих краях, по той бік уже землі Війська Донського. Берег на тому боці пустельний, на мілководді бродять довгоногі й довгоносі кулики і позирають на козацький край. Ось на тім боці вигулькнув бузько, поважно й статечно цибав берегом, поводячи сюди й туди довжелезним червоним дзьобищем… Цікаво, чий він, свій, чи – донський? Та ось птах знявся й полинув над річкою… Тарас зітхнув, проводжаючи бузька-чорногуза заздрісним поглядом… Коли б і йому Бог дав крила! Полетіли б вони з Оксаною тоді хоч і на край світу, туди, де ніхто не перечитиме їхньому щастю… Тільки ж де він, той щасливий край? Та й чи є він у світі білому? Всюди, куди не поткнись – неправда і свавілля, можні чинять що хочуть, бідних і за людей не вважаючи… Як їм заманеться, так і буде. От і батько Оксани затявся на своєму – не пара він його дочці, не пара! А чому не пара? Якщо вони злюбилися, то виходить пара? Молодих Бог парує, от і їх звів у цьому світі щоб парувалися…

А чини та багатство, то таке – наживне…

Та спробуй це втокмачити Савці Пишногубому! Завтра Маковія, у слободі вже печуть смачні шулики й готують медову ситу з маком. А на хуторі в пана осавула розливають холодець для самарських сватів… Якщо не придумає Тарас нічого, як порятувати своє щастя, завтра самарські й засватають осавулівну…