Розділ «Ордер на любов Роман»

– Сирицю мне, не дублену шкіру, яловичу, свинячу…

– Знаємо, що таке сириця і хто такий мнець. То, кажеш, твій батько кожум'яка?

– Ага.

Курінний подумав-подумав і вирішив:

– Ось що, хлопче. Хто стає козаком, той починає нове життя, тож у нас прийнято кожному неофіту міняти ім'я. Та заодно й панів, які збіглих розшукують, треба зі сліду збивати. Вони шукають, приміром, Тараса Чепурка, а на Січі є Тарас Кожум'яка… Га?

Так Тарас Чепурко на Січі зробився Тарасом Кожум'якою і під таким прізвищем був записаний до військового компуту.

– От ви, добродії, поставали вже козаками, – насамкінець звертається до всіх курінний. – Тепер ніякий пан над вами вже не пан, бо ви люди віднині вольні. Поживіть поки що в курені, призвичайтесь до наших, до січових порядків, зі зброєю навчитеся поводитись, щоби шабелька вам за рідну сестрицю стала, а там видно буде. Можете податися і в паланки, найнятися до когось, аби підзаробитися та краще зодягнутися, як і личить козакові. А на Січ будете з'являтися лишень тоді, коли вас погукаємо: відбувати свою чергу в сторожовій залозі. У курені зараз мало козаків, розбрелися по Запорожжю, так що є де вам притулитися.

Показав місце в курені – кожному в три аршини довжиною і два аршини шириною, та й пожартував з дуже серйозним видом:

– Оце вам домовина. А як помрете, то зробимо ще коротшу.

Заможньому козакові, який має господарство, не було потреби в курені жити, тож він на Січі з'являвся тільки відбути свою чергову повинність військову (дехто й від цього намагався відхреститися), а щойно прибулому куди податися, як ні майна в нього, ні даху над головою. Одна сорочка на ньому та й та латана-перелатана. А в курені хоч раз на день годують і дах над головою, і товариство поруч – є з ким душу в бесідах відвести. І все ж, навіть бідні козаки намагалися відразу ж після вступу до Січі податися в яку-небудь паланку на заробітки – і Січі це вигідно, і зимівчанам. А хто залишався в курені, той входив до січової залоги і виконував різні службові обов'язки, що випадали козакам під час відбування ними військової черги: несли караули, служили в роз'їзних командах, працювали у військових зимівниках, заготовляли сіно й паливо, ловили неводами рибу, розвозили накази старшин по паланках і форпостах. У вільний час, якого було обмаль, тренувалися в стрільбі, навчалися орудувати шаблею і списом, влучно стріляти з мушкета й пістоля, а навчившись у старих козаків різних веселих співанок, на дозвіллі виводили:

Се козак запорожець,

ні об чім не туже;

Як люлька й тютюнець,

то йому й байдуже.

Він те тільки й знає —

коли не п'є, так воші б'є,

а все не гуляє!

Годували раз на день – абияк. Сміючись, отаман казав:

– Запорожці як малі діти: дай багато – усе з'їдять, дай мало – довольні будуть.

Ідучи в похід брали з собою кілька горщиків тетері, толокна (круто звареної каші), пастерми (висушена та вив'ялена баранина) і цим вдовільнялися. Горілки ж у походах не пили – під страхом смертної кари!