Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

Із вікна несподівано гримить: «А зараз, користуючись нагодою, хочу передати привіт...» Напевно, Ірка з переляку дистанційку впустила. Кому хочуть передати привіт, залишається загадкою: телевізор булькає і замовкає.

— Та викликали їх, лікарів ваших, — басом відгукується Шафа-Вася. — Ломився тут один козел...

Виходить, даремно я про нього погано подумав. Добро, воно завжди проявиться.

— Це я козел, — служиві дивляться на мене, як на психа. — Я ломився. Цей... утікач... Він із кущів на мене вивалився. Весь у крові. «Допоможіть» — стогне. Я й почав стукати...

Старлей киває із задоволенням:

— Добре. Ви все правильно зробили.

З-за повороту долинає шум машин. Провулок осяває нервове мерехтіння блималок, і до нас підкочуються одразу два «бобики». Один антикварний, з верхом із брезенту. Із другого, новішого, вибирається огрядний дядько в цивільному. Старлей Стратичук квапиться назустріч, підкидаючи руку до пом’ятого околиша кашкета.

— Узяли, товариш підполковник! Узяли! Тут свідок є, він «Швидку» викликав...

— Ясно.

Погляд у підполковника генеральський. Наскрізь. У погляді — табори без права на листування. Років сто, не менше.

— Поїдете з нами, громадянине. Хворостов, перевірте факт виклику. Хай підтвердять.

А у мене в голові, долетівши з неабияким запізненням, б’ється одне-єдине слово: «Свідок! Свідок!» Ф-фух, гора з плечей... Напевно, з боку я виглядаю повним ідіотом: стою, не знаючи, куди подіти закривавлені руки, безглуздо посміхаюся всім одразу й водночас — нікому. Самому собі.

Ляскають дверцята, стає галасно. Старлей нарешті розслабляється, дістає пачку цигарок. Підходжу.

— Перепрошую, у вас цигарку можна?

— Треба, — посміхається мент, простягаючи мені пачку «LM», і відразу стає дуже милим хлопцем. Схоже, сьогодні вночі він нап’ється до повної чарівності. — Паліть.

Взагалі-то я курю рідко і тому цигарок зазвичай не ношу, але зараз організм владно вимагає заспокійливої дози нікотину. Коли прикурюю від дешевої «одноразки» старлея, руки у мене вже майже не тремтять. Затягуюся — так, щоб легені й мізки продерло наскрізь. З провулка підтягуються ще двоє. Обидва в цивільному одязі. За ними плентається розфарбована дівчина, тягнучи по землі драний жакет. Дівчині холодно. При світлі ліхтаря видно: на вилиці в неї набухає неабиякий синець. Губи танцюють, дівчина щось плутано говорить, косметика «попливла», і вона розмазує її по обличчю.

Машинально прислухаюся.

— ...зовсім псих! Зовсім! Ненормальний. З ніг збив — і в яр... А ви де були? Де ви були, дебіли?! Він же мене... Він мене ледве не вбив! Ніж до горла: читай, кричить, вірші!

— Які вірші?

Це підполковник.